Валентин Рубчинський: Ми високо підняли планку
2087
– Валентине, ви проводите перший сезон на такому високому рівні. Що за цей час було для вас найскладнішим?
– Напевно, це графік. Ми зараз виступаємо у непростому ритмі. Фактично матчі відбуваються кожних три дні. Раніше з чимось схожим зустрічався в юнацькій лізі. Але тут рівень інший – кожна гра – і єврокубкова, і УПЛ – є дуже важливою. СК Дніпро-1 прагне перемагати у кожному матчі, тому вимоги серйозні. Плюс – постійні переїзди теж втомлюють.
– Ви є наймолодшим гравцем СК Дніпро-1, який стабільно отримує ігрову практику. Як почуваєтеся у контексті впевненості?
– Із цим жодних проблем. Я відчуваю турботу та опіку від кожного партнера. Усі хочуть допомогти, підказати. Це додає впевненості у власних силах.
– У першій команді ви вже давно, хоч і з паузами.
– Вперше я потрапив у розташування головної команди СК Дніпро-1 у 16 років. Підпускав мене до основи ще Дмитро Михайленко. Саме при ньому я й дебютував у Першій лізі.
– Наприкінці серпня ви дебютували в УПЛ у матчі проти Динамо. Все склалося казково – вийшли на заміну і забили гол.
– На той момент ми перемагали 2:0, хотіли втримати цей результат. Гра була непростою, утім ми забили ще раз. Мій гол? Приємно і водночас неочікувано.
– Після тієї гри Едуард Сарапій розповідав, що зіграв проти кумира – колись він подавав м’ячі Сергію Сидорчуку у Запоріжжі. Серед гравців Динамо були ті, на кого ви рівнялися?
– Зараз основу Динамо складають молоді гравці. Проте ті, за кого колись уболівав – це Сидорчук та Циганков. У мене є своя схожа історія не з футболістом Динамо, а з моїм нинішнім одноклубником. Коли я був малим і подавав м’ячі на поєдинках Дніпра, то захоплювався грою Валерія Лучкевича. Пригадую, як просив у нього футболку.
– Отримали подарунок?
– Ні, але Валерій дав мені інші сувеніри. Коли ми вже зустрілися, як одноклубники у СК Дніпро-1, то я розказав йому про цю історію: “Просив у тебе футболку, але ти відмовив” (Усміхається). Зараз ми близько спілкуємося, у нас хороші стосунки.
– Ви народилися у Луцьку. Там і розпочинали грати у футбол?
– Так, у своєму дворі, разом зі старшим братом. А потім я записався у футбольну школу. Одного разу мій перший тренер Василь Петрович Войтович повідомив, що мною цікавиться Дніпро: “Варто їхати, там кращі перспективи”.
– На той момент вам було лише 12 років. Батьки не заперечували проти переїзду в інший кінець країни?
– Дійсно, я був ще дитиною. Мама, звичайно, була проти і нічого не хотіла чути. Врешті переконати батьків вдалося братові. Василь старший за мене, колись він теж займався футболом на професіональному рівні. Навіть перебував у структурі Волині на початку 2000-х, однак через травми не реалізував себе. Так от якраз і Василь навів ключові аргументи і батьки погодилися. Взагалі брат – мій головний критик та порадник. Ми з ним постійно на зв’язку, я завжди його слухаю.
– Адаптація у Дніпрі минула непросто?
– Спершу було важко. Я ще зовсім дитина, наодинці, далеко від дому. Добре, коли можеш щотижня до рідних їздити. А тут доводилося чекати канікул, щоб відвідати Луцьк. Та нічого, я перетерпів, а потім стало набагато легше.
– Дуже скоро прийшли перші успіхи. Одразу після досягнення 16 років ви провели прем’єрну гру на професіональному рівні. Особливий досвід?
– Дніпро переживав не найкращі часи, виступав у Другій лізі. Це було пізнавально, адже я зіткнувся із жорстким та вертикальним футболом. Прийшло розуміння – ось він, дорослий футбол. Та й суперники у нас були хороші: Металіст 1925, СК Дніпро-1… Коли тобі 16, а ти виходиш на поле проти Сергія Кравченка та інших топових футболістів, це дорогого вартує.
– На вашу футбольну долю вже випало чимало випробувань. Ви двічі рвали хрестоподібні зв’язки.
– Тричі. Вперше це трапилося у юнацькій команді СК Дніпро-1. У нас була товариська гра проти резерву головної команди. Ми атакували, я перестрибував голкіпера і невдало приземлився. Коліно змістилося вбік і я розірвав зв’язку. Далі операція, шість місяців відновлення.
– Коли вдруге травмувалися?
– Мабуть, два місяці минуло після повернення на поле. Набрав форму, одночасно грав за U-19 та команду академії. І знову розірвав передню хрестоподібну зв’язку. А невдовзі трапилася і третя травма. Двічі я рвав “хрести” на правому коліні, раз – на лівому. Але поруч завжди були партнери, які підтримували морально, та рідні, які допомагали фізично – навіть на милицях пересуватися. Їхати з Луцька до Дніпра – доволі далеко. Та це не зупиняло брата і він приїжджав хоча б на день, щоб допомогти мені у побуті.
– Процес відновлення був особливо виснажливим?
– У мене навпаки виникало бажання повернутися сильнішим. Ці травми загартували мене. Утім я відчував, що після другої травми у мене трохи менше вірять. Тому хотів повернутися і довести усім, що я можу грати у футбол на високому рівні. Кар’єру не збирався завершувати, хоча думки були різні. Сидів і думав: “За що це все мені?”, “Чи треба мені той футбол?”
– Зазвичай такі травми залишають по собі психологічні проблеми. У вас не було боязні зіткнень?
– Кожного разу, коли проходив процес відновлення, казав собі: “Тільки не бійся, забудь про це”. Коли страх присутній, то у відбір важче йти, проявити найкращі якості складно. Завжди налаштовував себе, як зазвичай, без думок про біль та можливу нову травму.
– Ви встигли попрацювати з кількома тренерами. Від кого відчували найбільшу довіру?
– Від Олександра Поклонського у Дніпрі, а потім у Нікополі. Він у мене вірив завжди. І у Другій лізі, і в дублі, і потім у Нікополі. Матчі у мене були різні, погані також. Проте тренер підбадьорював, знову ставив у склад. Навіть після травми дозволяв набирати форму, я поступово повертався.
– Нещодавно Поклонський назвав вас сильнішим за потенціалом за Ярмолюка, який поїхав у Брентфорд, і сказав, що ви є гравцем масштабу Заварова.
– Це приємні слова, великі аванси для мене. Мені треба виправдати їх.
– Вас змалечку викликали у юнацькі збірні, де ви грали пліч-о-пліч з іншими талантами свого покоління: Забарним, Вівчаренком, Судаковим.
– Завжди з радістю їздив у збірні. Подобалося працювати з Володимиром Єзерським та Сергієм Нагорняком. Не скажу, що у нас дуже близькі стосунки з футболістами, яких ви назвали, але ми добре ладнаємо. Ці хлопці вже тоді виділялися, показували класний футбол, вважалися лідерами. Зараз вони є ключовими футболістами своїх команд.
– Ключовим у СК Дніпро-1 стали і ви. Чи можна сказати, що у вас особлива хімія з Артемом Довбиком? У грі з Аполлоном в Лізі конференцій ви оформили взаємні гол+пас.
– Ми не так давно граємо разом. Думаю, в Артема хімія з тими футболістами, з якими він виступає давніше (Усміхається). Але дійсно взаєморозуміння у нас хороше. Довбик має чудові дані: швидкість, удар, сильну гру корпусом… Коли ти даєш йому пас, він знає, що робити з м’ячем і це завжди загроза воротам суперника.
– Середина поля вашої команди насичена хорошими легіонерами. Чого вчитеся у Бланко та Балулі?
– Це справді сильні виконавці, у яких можна чимало перейняти. У того ж Бланко прекрасна техніка. А як він корпус ставить! Людина викликалася у збірну Аргентини. До речі, я люблю комп’ютерні ігри. Знаю, що Мінго сильний у цьому. От-от збираємося зіграти. Балулі та Амаш у колективі не так давно, але теж є майстерними футболістами.
– У єврокубках ви близькі до виходу з групи. Однак хід нещодавніх матчів з ліхтенштейнським Вадуцом насторожував.
– Я читав коментарі вболівальників, мовляв, ми мали легко перемагати. Насправді це хибна думка. Вадуц – дуже сильна команда. Просто погляньте, яких суперників вони пройшли у цьому сезоні: Рапід, Коньяспор… Вони грали на рівні з Аполлоном, чемпіоном Кіпру. Навіть з лідерами нашої групи, з АЗ, проявили себе з найкращого боку. Хтозна, як би все закінчилося, якби не вилучення. У двох матчах, що залишилися, Вадуц ще себе проявить.
– Постійні переїзди – це неабияке випробування для українських представників у єврокубках. Домашні поєдинки ви проводите у словацькому Кошице. Як вас приймають там?
– Коли ти не вдома і безперервно у дорозі – це завжди дискомфорт. Але нам гріх нарікати. У словацькому Кошице дуже затишно, там мешкає багато українців. До нас чудово ставляться, підтримують на матчах, ми відчуваємо увагу у місті. Все чудово.
– СК Дніпро-1 дуже добре стартував і має стовідсотковий показник у Прем’єр-лізі. Далекі мрії про чемпіонство з’являються?
– Попереду ще багато матчів. Ми високо підняли планку, у нас хороша різниця голів, чудові очкові показники. У принципі, шанси на золото чемпіонату непогані. Для нас це був би особливий успіх та здійснення мрії кожного футболіста. Проте говорити про це справді надто рано.
