Рік тому вся Україна раділа успіхам ФК «Дніпро» на міжнародній арені. Ми всі з захопленням спостерігали, як команда, в більшості своїй складена з українців,  всупереч всім прогнозам, долала суперника за суперником, демонструючи справжній український характер та жагу до перемоги. Незабутні моменти радості від перемог над більш іменитими «Наполі», «Аяксом», «Олімпіакосом» назавжди залишаться в серцях українських вболівальників. В тяжкі для країни часи Дніпряни продемонстрували всьому Світові, що труднощі тільки роблять українців сильнішими. Коли грав той «Дніпро» вся Україна на 90 хвилин забувала і про війну, і про внутрішні негаразди. Коноплянка, Селезньов, Шахов, Федецький, Лучкевич, Ротань і звісно ж наш голкіпер Денис Бойко довели футбольній світовій еліті, що українці гідний суперник для будь-якого гранду. Мирон Маркевич, як тренер, нарешті, знайшов команду, яка разом з ним була єдиним організмом на полі і за його межами. Плідна робота українського тренера отримала гідну оцінку у вигляді запрошення Маркевича на форум найвидатніших тренерів сучасності. Дуже приємно усвідомлювати, що на заході разом з такими «монстрами» тренерського цеху, як Моуріньо, Ван Гаал, сер Алекс Фергюссон та Гвардіола Україна теж мала свого представника. «Дніпро» дав нам ще один не зайвий наразі привід пишатися тим, що ми є українці та дніпряни зокрема. І навіть поразка у фінальному матчі Ліги Європи, не змогла стерти сльози гордості за наших хлопців, але..

 

Український футбол новітнього зразку дуже специфічне явище на теренах Старої Європи. В той час коли вся цивілізована Європа будує клубне господарство, так щоб воно приносило прибуток її власникам, розвиваючи  інфраструктуру, створюючі футбольні академії для молоді та виховуючи власних тренерів та менеджерів(«Аякс», «Барселона», «Баварія»… ). Така структура дає можливість клубу незалежно від того є в нього у власниках якийсь багатій, чи немає убезпечити себе від банкрутства та будь якого іншого форс-мажору та власне заробляти на продажу своїх вихованців(«Динамо Загреб», «Севілья»… тощо)  та клубної символіки(«Реал», «МЮ», «Мілан»… ). В Україні ж все тримається на коштах олігархів і футбол не є тому виключенням. Так клуби, що є власністю того чи іншого мільярдера живуть «на широку ногу»  закупаючи у Східній Європі та Південній Америці всіх кого побачать, частіше за все забуваючи про власну молодь. Цей підхід зрозумілий з огляду на те, що ті хто платить гроші, частіше за все вимагають високих результатів «тут і зараз», і на виховання молодих талантів у тренерів майже завжди немає часу. Про вищезгаданий розвиток інфраструктури клубу годі й говорити. Частіше за все про її відсутність згадують лише тоді коли у клубі починаються проблеми.  Тобто наші клуби живуть безбідно аж поки у їх власників не починаються проблеми з владою, або з бажанням займатися футболом.

 

Саме так і сталося з командою, що минулого року гриміла на всю Європу. Проблеми почалися влітку з безкоштовним переходом Євгена Коноплянки до «Севільї». Не дивлячись на те, що тренер «Дніпра» неодноразово заявляв про те, що якщо власник хоче мати міцну команду європейського рівня, то Женя повинен неодмінно залишитися, або на його місце потрібно придбати гравця приблизно такого ж рівня, «Конопа» уїхав до Андалусії як вільний агент, а в «Дніпро» почали переходити гравці, деякі з яких навіть зовні   були мало схожі на професійних футболістів. І понеслась… Одна погана новина змінює іншу зі швидкістю потягу, що зірвався у прірву. Борги по заробітній платні перед футболістами та персоналом, як сніжна куля стрімко починають зростати від матчу до матчу. Мирон Богданович майже кожну післяматчеву прес-конференцію закінчує проханнями до власника «Дніпра» Ігоря Коломойського про особисту з ним зустріч, для розуміння подальшої стратегії розвитку клубу. Незабаром «Дніпро» починає масово втрачати футболістів,  що були лідерами під час минулорічної єврокубкової кампанії. Уходять Калініч, Канкава, Федорчук, Бойко, Селезньов врешті решт. Стає зрозумілим те, що  в народній команді розвивається системна криза менеджменту, початок якої лежить ще в далеких 90-х. Сюди ж додається виграний штабом колишнього тренера «Дніпра» Хуанде Рамоса суд у Лозанні з приводу заборгованості клубу перед своїми колишніми тренерами. Власник «Дніпра» спостерігаючи, за цим «армагедоном» зі Швейцарії відмовляється виконувати рішення суду, і ось вже над «Дніпром» нависає реальна загроза відсторонення від єврокубків. Коломойський знов ніяк не реагує на загрозу для іміджу клубу. Складається враження, що йому вже не цікаво, а якщо відверто абсолютно байдуже на те, що відбувається з командою. Як і будь який «бізнесмен» власник «Дніпра» розглядає клуб, як засіб для отримання якоїсь лише йому відомої вигоди. І його цікавість закінчується там, де закінчується можливість отримання цієї вигоди. Для Ігоря Валерійовича «Дніпро» наче, валіза без ручки – і кинути шкода, і нести важко. Але…

 

Страждає від цієї ситуації перш за все український футбол взагалі. Клуб, що постійно делегував до головної команди країни від 4 до 6 гравців, фіналіст Ліги Європи помирає на очах своїх вболівальників з такою швидкістю, що відразу і не згадаєш чи були в футбольній історії аналогічні випадки. Йому терміново потрібна допомога у вигляді нової хвилі менеджерів, які б змогли вдихнути нове життя у наш улюблений клуб. Сподівання на іншого власника є майже безпідставними. Але…

 

Футбольний клуб живий поки його підтримують власні вболівальники. І я, як вболівальник з майже 25-річним стажем не хочу вірити в те, що «Дніпро» завершив свій шлях по мапі Світової футбольної історії. Зі своїми товаришами ми будемо підтримувати наш «Дніпро», при будь-яких обставинах, і в горі, і в радості, навіть, якщо доведеться відвідувати змагання аматорів. Але нам всім потрібно зробити правильні висновки, і більше не віддавати вирішення долі клубу на розсуд однієї, хоч і дуже заможньої людини.

Віримо в команду!!! Тільки Дніпро! Тільки перемога!

 

Бережи Господь «Дніпро» і Слава Україні!!!

 

З повагою та впевненістю у майбутньому, Ігор Кабанюк.