30 знакових гравців Дніпра

Tribuna.com продовжує ностальгічну серію матеріалів про гравців, яких відкрили українському футболу наші знакові клуби.

30. Бруну Гама (2013-2016)

Технічний португалець приходив в «Дніпро» на піку його фінансової потужності – і в клубі сподівалися, що він своєю грою зробить команду менш залежною від лівого флангу атаки.

Втім, виявилося, що Гама і сам тяжів до лівого флангу – і найкращі матчі за «Дніпро» він провів саме там, коли підміняв Євгена Коноплянку. Дніпровський клуб так і не зумів у ті сезони вирішити проблему з незбалансованою атакою, але сам португалець відіграв понад 50 матчів в УПЛ і свою користь «Дніпру» приніс.

29. Валерій Лучкевич (2014-2016)

Валерій в «Дніпрі» швидко змусив забути, що він син відомого футболіста 1990-х Ігоря Лучкевича. Бо сам дуже швидко полюбився вболівальникам за свою самовіддачу та бажання битися за команду на полі.

За родину також – в «Дніпро» він взагалі потрапив через конфлікт керівництва запорізького «Металурга» з Лучкевичем-старшим, а вже в наступному сезоні забив переможний гол запорізцям і святкував його з шаленим завзяттям.

Ось ця емоційність та настирність виділяли 18-річного гравця з поміж інших претендентів з дублю «Дніпра» на потрапляння в основну обойму – за Мирона Маркевича він швидко отримав достатньо довіри. Міг зіграти і правого півзахисника, і правого захисника, що дуже допомагало змінювати тактику відповідно до суперника – особливо в Лізі Європи того сезону, де він відіграв в 6 з 9 матчів плей-оф в основному складі.

Після того, як «Дніпро» почав розпадатися, в перспективи Лучкевича було багато віри, але європейський шлях Валерія вийшов відверто невдалим – перспективи почалися руйнуватися разом з початком травм, які вбили його головний козир – прекрасну стартову швидкість. Зараз Лучкевич в «Колосі» – якщо грає, то як солідний гравець рівня середини УПЛ, але це стається зараз дедалі рідше.

28. Олександр Сваток (2011-2017)

Перехід у дорослий футбол у Сватка стався якраз під час останньої сильної епохи «Дніпра» на початку 2010-х. Тому довгий час отримати місце в основному складі у нього банально не було шансів. Проте про Сватка тоді багато вже хто в місті знав – саме він був капітаном дублю «Дніпра», який виграв титул молодіжного чемпіонату у 2015 році.

Багато хто з тих гравців стали кістяком команди через сезон після фіналу ЛЄ, коли клуб натиснув на кнопку самознищення – і Сваток нарешті отримав серйозну школу в УПЛ. Після проривного сезону в «Зорі» зі скандалом пішов в «Хайдук», але там відверто не все вдалося.

Повернувся в Україну і грав за «Дніпро-1», де і почав отримувати виклики до національної команди – Сватка незмінно кидали на матчі проти топзбірних, де потрібно було додати ще більше боротьби та габаритів. І такого резюме вистачило для потрапляння в МЛС, де Олександр грає і зараз.

27. Ондржей Мазух (2012-2015)

Коли влітку 2011 року Андрій Русол завершив кар’єру, то «Дніпро» не встиг вчасно зорієнтуватися і був змушений першу половину сезону грати з парою центральних захисників Віталій Мандзюк – Євген Чеберячко. Вийшло не так страшно, як гадалося, але трансфер Мазуха взимку 2012-го став полегшенням.

І знову ж таки, коли Мазух був доступним для вибору в складі, він показував стабільний рівень – габаритний центральний захисник, який непогано грає головою і має гарну школу (прийшов в «Дніпро» з «Андерлехта», в юності за нього боролися «Баєр» та «Арсенал»). Але очевидна причина, чому він з такими даними опинився в УПЛ, а не десь в топчемпіонаті Європи – це постійні травми, які не давали набрати форму і розкритися на повну.

Після «Дніпра» довелося перезавантажувати кар’єру в рідній Чехії, після чого навіть вдалося скуштувати смак гри в Англії, коли після успішного перегляду його підписав «Галл Сіті» у 2017-му для гри в Чемпіоншипі. Але з 2011 року йому вдалося лише одного разу зіграти понад 20 матчів в чемпіонаті за сезон – якраз в останній кампанії Хуанде Рамоса в «Дніпрі» у 2013/14.

26. Богдан Шершун (1997-2002, 2005-2009)

Високий і надійний центральний захисник, Шершун отримав ігрову практику наприкінці 1990-х – юним вихованцям ще більше довіряли в епоху шаленої нестабільності в клубі. «Дніпро» тоді тільки входив у володіння «Приватбанком» і Ігорем Коломойським – і вже тоді навколо були ті самі неповторні нотки безумства.

Шершун же дебютував за «Дніпро» в чемпіонаті України у 16 років – і хоч залізно основним не став, але був гравцем обойми. Після періоду в Москві Шершун повернувся в «Дніпро» і був помітним до приходу в команду Володимира Безсонова – а після того встиг вписати себе в історію київського «Арсенала», «Кривбаса» та «Волині», а також був притомним експертом на спортивному телебаченні.

Богдана не стало у віці 42 років після тривалої хвороби.

25. Осмар Феррейра (2008-2011)

Один з перших представників Аргентини, які можуть похизуватися досить успішною кар’єрою в Україні – Осмар Феррейра наприкінці 2000-х трохи тримав на собі лівий фланг атаки «Дніпра».

Звісно, не обійшлося без часу на адаптацію (та й прихід співпав з кризою «Дніпра» Протасова): «Спочатку не потрапляв до складу. Поцікавився у Протасова, у чому причина. Тренер сказав: «Я нічого не знаю. Іди до тих, хто укладав із тобою контракт, і питай у них».

Але у 2009-му він вже цілком виправдовував довіру вже Володимира Безсонова і провів сильні відрізки як весною, так і восени. Щоправда, надовго засяяти йому не вдалося – зокрема й тому, що з дублю на цю ж позицію на полі рвався Євген Коноплянка.

Після «Дніпра» Феррейра мав ще дуже пристойний шмат кар’єри у себе на батьківщині – «Індепендьєнте» та «Рівер Плейт» найяскравіші клуби з того переліку.

24. Костянтин Кравченко (2002-2007)

Уродженець Дніпра та вихованець місцевої школи – у Костянтина Кравченка з його талантом та потенціалом були всі шанси стати знаковою фігурою «Дніпра» 2000-х. Світла голова, півзахисник, який у технічному плані сильно виділявся на фоні багатьох інших півзахисників команди, які більше були про руйнування, а не створення атак.

В 19 років вже був стабільно основним гравцем команди, йому довіряли як і Євген Кучеревський, так і Олег Протасов, але історія в «Дніпрі» завершилася сумно. Кравченко хотів і перейшов в «Шахтар», хоча для цього довелося посваритися як і з керівництвом клубу (що не так і страшно), так і з вболівальниками, які той перехід на емоційному рівні зрозуміти не змогли.

Кравченко в «Шахтарі» – окрема історія про те, які були шанси в українських атакувальних півзахисників в команді при Мірчі Луческу. Навіть попри проблиски надії та іноді навіть дуже класну гру, Кравченко все ж прослідував по дуже знайомому для багатьох футболістів маршруту Донецьк – Маріуполь. Але завадили вінгеру не тільки примхи Луческу, а й травми та любов погуляти.

23. Євген Шахов (2005-20016)

А от на відміну від Лучкевича, Євгену Шахову від порівняння з батьком було нікуди дітися – все ж Євген Шахов-старший з легкістю потрапляє в список навіть топ-20 гравців «Дніпра» за всю історію.

Шахов-молодший же був очевидно талановитим, але досить специфічним півзахисником, який з трансформацією Хуанде Рамоса в середині кар’єри іспанця в «Дніпрі» мав ще менше шансів після переходу команди на швидкісний та здебільшого силовий стиль. От і виходить, що довгий час вболівальникам можна було згадати хіба гол «Фулгему» в єврокубках, який нічого не вирішував.

За Маркевича Шахов теж не став основним у сезон походу у фінал ЛЄ, але якраз тут Євген має свою зіркову годину – в надзвичайно важкому чвертьфіналі проти «Брюгге» його дальній постріл вивів команду у півфінал. За цей гол можна пробачити йому було дійсно все.

Після «Дніпра» він непогано вписався в грецькі ПАОК та АЕК, спробував себе в Серії А за «Лечче» і навіть дебютував за збірну України – з віком Шахов став стабільнішим, хоча й передбачуванішим футболістом.

22. Євген Похлебаєв (1990-1993)

Похлебаєв дебютував за «Дніпро» ще у радянські часи, але вже основним став вже в часи дитячого садка Миколи Павлова, який ледь не став чемпіоном України у 1993-му.

«На полі Похлебаєва краще було не чіпати. Ні, він не відповідав грубістю на грубість. Але коли був в ударі, на своєму правому фланзі виробляв щось неймовірне. Його головна футбольна якість – божевільна швидкість», – розповідав про Євгена Павлов.

Похлебаєв мав всі дані для успішної кар’єри – разом з тренером взимку 1994-го він перейшов в «Динамо», де провів трохи понад два роки – встиг стати чемпіоном України, зіграв та забивав у Лізі чемпіонів. Але у 1997-му його звичне життя змінилося назавжди через страшну хворобу – все перевернулося буквально за тиждень.

21. Сергій Дірявка (1991-1995, 1996)

Дірявка – крайній зліва

Центральний захисник також встиг дебютувати за «Дніпро» ще в чемпіонаті СРСР (провів за команду Кучеревського 7 матчів), але як і декілька інших героїв цієї підбірки, все ж на повну увійшов у футбол вже у часи незалежності.

Саме він у 22 роки був одним з ключових футболістів захисту дитсадку Миколи Павлова, що програв «Динамо» чемпіонство лише за додатковими показниками – і загалом у нього за плечима понад 60 матчів з капітанською пов’язкою дніпровського клубу, також три матчі у якості капітана збірної України.

Не пішов разом з більшістю основних гравців у «Динамо» взимку 1994-го, але дуже довго у «Дніпрі» однаково не протримався – проте має за плечима серйозний період в «Іллічівці» («Металурзі») під керівництвом все того ж Павлова. А потім ще й був його асистентом у «Ворсклі» – той приклад, коли тренер і футболіст знайшли одне одного.

20. Младен Бартулович (2006-2009, 2014)

Один із символів (разом з Олександром Кобахідзе) – ні, навіть не «Дніпра», а тієї системи з «дружніми» клубами, яка була вибудувана в дніпровській сфері впливу УПЛ наприкінці 2000-х.

Бартулович непогано розпочав у «Дніпрі», але потім часи різко змінилися і Младен почав їздити орендами – «Арсенал», «Карпати» і, звісно, «Кривбас», де Бартулович провів фактично найкращі роки кар’єри. Півзахисник з гарно поставленим ударом, який готовий був відпрацьовувати на полі всі 90 хвилин – такий типаж завжди цінувався у наших середняках.

Бартулович – один з тих легіонерів, що стали повністю своїми в Україні. Настільки, що вже у якості тренера він відповідає на запитання українською мовою. У наступному році буде вже 20 років, як Бартулович працює в нашій країні (з невеличким періодом в Польщі) – дійсно, ціла епоха. Дуже цікаво глянути, чи вийде у нього прогресувати вже як головний тренер «Зорі».

19. Сергій Валяєв (1997-2005)

«Я за сім років в «Металісті» не бігав стільки, скільки за рік у «Дніпрі», – згадував Сергій Валяєв. За обидва клуби він провів понад 100 матчів, але пік протистояння застав все ж у Харкові, який став для нього ріднішим клубом.

Не можна сказати, що в «Дніпрі» його не цінували, але все ж на перші ролі пробитися він не зміг. В «Металісті» світла голова Валяєва розв’язувала руки Маркевичу в чемпіонаті навіть у моменти, коли почав піджимати ліміт на легіонерів – на Сергія завжди могли покластися у створенні атак.

До гросмейстерської відмітки у 300 матчів в чемпіонаті України Валяєву не вистачило всього 15 матчів, але вагомий внесок в український футбол точно за його плечима.

18. Сергій Беженар (1988, 1990-1993)

Беженар у підкаті праворуч

«Запитайте у Леоненка, скільки він «Дніпру» забив, коли я там грав. Він так мені й казав, що не міг забити, коли я грав проти нього», – казав Сергій Беженар в інтерв’ю «Українському футболу».

Це вже непогана характеристика, якщо згадати, що Леоненко тоді був дійсно класним гравцем. Беженар разом з Дірявкою в «Дніпрі» утворили дуже і дуже здібну пару захисників. Беженар ще й був штатним виконавцем пенальті в команді в єврокубках в 1993-му – саме Сергій забив гол австрійській «Адмірі-Ваккер» у матчі-відповіді (3:2 на користь української команди).

Був одним з тих, хто пішов з Павловим в «Динамо», після цього продовжував виступати на високому рівні – був основним захисником збірної України до 1997 року і матчів з Хорватією. Наприкінці кар’єри відкрив для себе Бельгію, Туреччину та Івано-Франківськ – і зараз тренер академії «Динамо» (і через його керівництво з останніх проходили Бражко та Ванат).

17. Сергій Коновалов (1990-1993)

Коновалов у центрі

Пара Коновалова та Похлебаєва в атаці «Дніпра» 1990-х була настільки помітною, що в місто приїжджав головний тренер московського ЦСКА і умовляв їх переїхати у РФ – з умовою втричі збільшеного гонорару, зміни громадянства та гарантією потрапляння на ЧС-1994.

«Зізнаюся, у 20 років спокуса виступити на чемпіонаті світу була дуже великою, але, порадившись із Миколою Павловим, я вирішив залишитися. І не шкодую. Правильно ж кажуть, що батьківщину і матір не вибирають», – розповідав Коновалов.

Павлов очевидно мав вплив на гравця і коли він йшов в «Динамо» взимку 1994-го, то Коновалов став одним з гравців, що послідували прикладу головного тренера. На контракті в Києві він затримався найдовше з усієї компанії, яка тоді пішла з «Дніпра» – аж до 2003-го.

Втім, і сам Коновалов визнає, що заграти на повну силу в «Динамо» не вдалося, тому й посипалися оренди назад в «Дніпро», Ізраїль та навіть Південну Корею. Двічі Коновалов став переможцем Азійського Кубка чемпіонів – і був там одним з лідерів команди. Але і в команді Лобановського гравець відмітився у статусі найближчого резервіста – у ті два сезони з виходом в плей-оф ЛЧ Сергій награв 9 єврокубкових матчів.

16. Максим Калініченко (1997-2000, 2008-2011)

Якщо для багатьох футболістів в цьому матеріалі була ключовою взаємодія з Миколою Павловим, то для Максима Калиниченка важливою стала співпраця з В’ячеславом Грозним. Тренер «Дніпра» помітив талант півзахисника у 16-річному віці, а коли його шляхи з дніпровським клубом розійшлися, то саме його вмовляння переконали Калиниченка перейти у РФ.

Максим для українського глядача став помітнішим гравцем, коли збірну очолив Олег Блохін – відбір на ЧС Калиниченко пропустив повністю, але зумів вигризти не просто місце в складі, а й навіть в основі під час товариських матчів 2006-го. І так потрапив на чемпіонат світу, де після невиходу в грі з Іспанії його бенефісом стала гра проти Саудівської Аравії – гол та два асисти.

У 2008-му Калиниченко після скандалів у «Спартаку» повернувся в рідний «Дніпро» – і провів там ще три непоганих роки, які потім закріпив своїм періодом в «Таврії». Швидкості для типової гри на фланзі йому особливо не вистачало, але він відпрацьовував своє за рахунок інтелекту та класного виконання стандартів.

15. Віталій Денисов (2007-2012)

Якщо попросити зібрати символічну збірну «Дніпру» 2000-х, то на лівому фланзі захисту між Стриничем і Денисовим буде справжнє протистояння. Так, в узбецького футболіста не було такої варіативності в атаці, але він був максимально надійним і на нього могли покластися всі тренери дніпрян тих часів.

Вболівальники його поважали, а Денисов відповідав їм взаємністю: «У деяких фанатів є мій номер телефону і в мене є номери окремих ультрас. Періодично ми зідзвонюємося – вони можуть у мене щось запитати, так само як і я можу попросити їх про що-небудь».

Але у 2012-му після довгих перемовин йому не дали того, що давали в Москві – і про подальшу його кар’єру розмовляти вже особливого бажання немає. Тому зафіксуємо те, що було в «Дніпрі» – 163 матчі, 2 голи та 6 асистів.

14. Дмитро Михайленко (1990-1993, 2002-2006)

Михайленко у центрі

Один з плеяди класного молодого покоління «Дніпра» початку 1990-х. Можливо, Михайленко не був з тієї компанії найталановитішим, але завжди брав своє завдяки самовіддачі та розумінню гри. Грав опорним півзахисником, брав своє завдяки жорсткості та габаритам – Сабо з жалем казав, що Михайленку не вистачає швидкості, але свій ігровий час і в «Дніпрі», і в «Динамо» він отримав сповна.

В «Дніпрі» ще й був другий період, коли Михайленко став стержневим гравцем після повернення у клуб Євгена Кучеревського – і справжнім кубковим бійцем. На його рахунку 10 голів за «Дніпро» у Кубку України, що так і залишилося рекордом клубу за всю історію. У свій другий прихід Михайленко забив надважливі голи в єврокубках «Гамбургу» та «Маккабі» та був справжнім лідером на полі. «Дніпру» ще довго не вистачало цих якостей на полі після його відходу у 2006-му, і це очевидно один з найкращих капітанів в історії клубу.

13. Микола Медін (1992-1996, 1998-2005)

В історії «Дніпра» два гравці отримали свій прощальний матч – це легендарний нападник 1980-х Олег Таран та власне знаковий воротар Микола Медін. У «Дніпрі» були різні голкіпери, але прослідковується тенденція епох – від Краковського до Городова, від Городова до Медіна.

Саме Медін першим з воротарів «Дніпра» увійшов в список голкіперів, які провели понад 100 сухих матчів в чемпіонаті України. Він виступав за клуб, з невеличкими перервами на армію та поїздки за кордон, понад 10 років.

Всього за дніпровську команду Микола провів 250 матчів – так і не піднявся високо у рангу голкіперів в країні (і в збірній у нього ніколи не було шансу), але саме для клубу його значимість незаперечна.

12. Жуліану (2011-2014)

Найдорожчий гравець в історії «Дніпра» – Ігор Коломойський виклав за нього 11 мільйонів євро у 2011 році. І тоді на нього покладалися шалені надії, з якими молодий гравець не міг впоратися ні фізично, ні морально.

«Було реально важко. Я не розумів про що говорять люди навколо мене. Я не міг пристосуватися до командної гри і до українського футболу», – розповідав бразилець.

Але Жуліану вдалося переосмислити свою кар’єру в «Дніпрі». Хуанде Рамос знайшов йому позицію в центрі поля, а сам бразилець з допомогою персонального тренера, якому йому найняв клуб, дуже сильно додав у фізичному компоненті.

Сезон 2012/13 став для Жуліану найкращим у футболці «Дніпра» – 16 балів за системою гол+пас, класна гра в єврокубках (у групі з ПСВ та «Наполі») і гра, яка запам’ятовувалася. Як і в наступному сезоні, попри бажання Жуліану повернутися в Бразилію, він все ж відіграв до кінця контракт і був одним з лідерів команди, яка боролася за чемпіонство в останньому сезоні Хуанде Рамоса в Україні.

11. Дуглас (2013-2016)

Найбільш домінантний центральний захисник «Дніпра» в останні роки його існування, а то і за всі роки незалежності. Бразилець досить неочікувано став людиною, яка змогла зв’язати весь захист команди до пристойного рівня після років з травмами та виступами гравців не найвищого рівня.

Та так зв’язати, що Дугласа можна спокійно вписувати у топ-3 героїв походу «Дніпра» у фінал ЛЄ-2015 – там він показав найкращий футбол у своїй кар’єрі, і, чесно, є здивування, що після такого перфомансу йому не вдалося продовжити кар’єру в Європі. Гонсало Ігуаїн точно відчув на собі важкість гри проти бразильця у півфіналі.

Але локальною легендою для вболівальників «Дніпра» у ті роки він точно став – і у 2016-му його відхід сприймався чи не з найбільшим жалем серед усіх легіонерів, що тоді покинули клуб.

10. Іван Стрініч (2011-2015)

Важко пригадати кращий дебют за клуб лівим захисником, ніж був у Івана Стринича. Хорват прийшов в «Дніпро» взимку 2011 року і після виходу в перерві став одразу ключовим гравцем команди. Спочатку шалений гол з 30 метрів у ворота «Таврії» в дебютному матчі. А потім через гру Стринич своїм ударом приніс рідкісну у ті роки для «Дніпра» перемогу над «Динамо» – 1:0.

Стринич прийшов конкурувати з улюбленцем публіки Віталієм Денисовим, але дуже швидко показав, чому клуб витратив на нього гроші – був досить надійним у захисті, але водночас продуктивним в атаці і дуже зручним партнером для Євгена Коноплянки, який завдяки саме працездатності Івана міг отримати карт-бланш.

Після «Дніпра» отримав досить часу в Серії А і став віцечемпіоном світу у складі Хорватії – дуже достойна кар’єра, яка завершилася дещо достроково через проблеми з серцем.

9. Андрій Полунін (1990-1996)

Полунін – безумовно найкращий гравець «Дніпра» першої половини 1990-х. Лідер групи молодих гравців, один з найяскравіших гравців чемпіонату у ті часи.

Полунін став рекордсменом «Дніпра» за кількістю гольових передач (47) – майже половина з яких прийшлася на сезон 1995/96, коли в 34 матчах у всіх турнірах півзахисник оформив 20 (!) асистів. За збірну грав не так багато (всього 9 матчів), але забив дійсно сильному супернику – Італії.

«Забив у контратаці. Послизнувся, але все-таки вдарив. М’яч зрикошетив від Феррарі і влетів у ворота. На мене відразу всі налетіли, я крикнув: «Кому я забив?!» У той момент емоції просто переповнювали», – розповідав Полунін.

Андрій також отримав окрему повагу від вболівальників «Дніпра», коли не перейшов разом з іншими своїми партнерами взимку 1994 року в «Динамо» – Андрій разом з дружиною вирішили залишитися в рідному для себе місті. Але після все ж пограв як і в Україні (ЦСКА, «Кривбас», «Карпати»), так і в пізній частині кар’єри в Німеччині завдяки зв’язкам Бернда Штанге, у якого Полунін був улюбленим гравцем («Нюрнберг», «Санкт-Паулі», «Рот-Вайс»).

8. Нікола Калініч (2011-2015)

До форвардів у дніпровського вболівальника особливі вимоги ще з часів Протасова та Тарана у 1980-х. Які б не були часи, але від нападників завжди чекали найкращого футболу і, звісно, голів.

Можливо, через це період Николи Калинича в «Дніпрі» у ті роки виглядав неоднозначним. Інколи виникало відчуття, що грав він на 60-70% власної сили. Втім, зараз вже очевидно, що він один з найкращих нападників за рівнем гри саме за «Дніпро» у часи незалежності.

В конкуренції з Євгеном Селезньовим і пройшла вся його кар’єра в «Дніпрі», яка завершилася голом у фіналі Ліги Європи. Дуже непоганий приклад, як прощатися з клубом, але було б щемкіше, якби той матч «Дніпро» все ж втримав. Калинич же став одним з небагатьох, хто мав гарну кар’єру і після українського періоду – такі клуби як «Фіорентина», «Мілан», «Рома», «Атлетико» запрошували його не просто так. Все круто, а міг би ще й з Хорватією взяти медаль ЧС, якби його не відрахували після першого матчу турніру через відмову вийти на заміну.

7. Андрій Лунін (2016-2017)

Хто знає, чи склалася б настільки зірково за статусом нинішнього клубу кар’єра у Луніна, якби не катастрофа «Дніпра» в середині 2010-х.

Клуб не міг заявляти нових гравців у 2016-му, тому був вимушений покладатися на дублерів – і гра що Олексія Баштаненка, що Дениса Шеліхова (так, ви правильно згадуєте – це той воротар, що нещодавно переплив Тису заради гри в Білорусі) відверто жахала. У якийсь момент тренерський штаб вирішив, що з нього досить, і в старт поставили 17-річного Луніна.

А далі – вже історія. Лунін став героєм післяматчевої серії пенальті проти «Десни», коли відбив два удари, і відіграв за «Дніпро» до останнього матчу клубу в УПЛ. А після завдяки зв’язкам Євгена Геллера та Коломойського опинився в «Зорі», де продовжував прогресувати – і в луганському клубі не закривали гравцям шлях в Європу. Особливо, коли приходить такий клуб, як «Реал».

6. Матеус (2011-2016)

Знову ж таки без найменших сумнівів називаємо Матеуса найкращим легіонером в історії клубу.

Тут і фактор того, що гравця такого рівня вдалося переманити в Україну за 500 тисяч після голів у ворота «Арсенала» в ЛЧ. І фактор абсолютної самовіддачі Матеуса, який був готовий битися за команду на будь-якій позиції в атаці. Навіть зараз складно сказати, в якому амплуа Матеус грав за «Дніпро» найкраще – мабуть, відтягнутим нападником? Чи все ж правим вінгером?

154 матчі, 48 голів і 30 асистів, а також дружина родом з Дніпра. Матеус став абсолютно своїм в Україні, а «Дніпро» став найбільшим клубом в його кар’єрі. Трансфер на 11/10.

5. Артем Довбик (2015-2017)

Тут одразу треба віддати за відкриття гравця належне і черкаському «Дніпру», який активно сезон у другій лізі загравав 17-річного Артема. Але все ж інший «Дніпро» став тим гігантським стрибком для Довбика, який налаштував траєкторію його кар’єри.

У останній сезон Маркевича у нього не було шансів на потрапляння в склад і він навіть був відправлений в оренду в Молдову.

Після повернення був за крок до підписання контракту з «Волинню» і досвіду з Віталієм Кварцяним, але завадив трансферний бан лучан. Тому сезон 2016/17 став для Артема проривним саме в «Дніпрі» – починав запасним форвардом після Дениса Баланюка, але дуже швидко і легко виграв конкуренцію. Виглядав незграбно, ще був в пошуках свого стилю, але за весну 2017-го встиг забити 6 голів в УПЛ і вперше показав, що там дійсно є потенціал. Додав 12 голів за пів року у другій лізі – і поїхав підкорювати Данію.

Від цього і до списку 30 в номінації на «Золотий м’яч» пройшло 7 років.

4. Олександр Рикун (1998, 2003-2006)

«Якщо він у кожній грі мені пару таких пасів видаватиме, я йому особисто після матчу наливатиму», – вигадана (?) цитата Андрія Шевченка про Олександра Рикуна, яка прекрасно підсумовує кар’єру цього генія.

В середині 1990-х старенький стадіон на 1000 місць в Самарі (тоді ще Новомосковську) набивався з запасом, щоб подивитися на гру саме Рикуна у другій лізі – його нестандартна гра була фішкою друголігового «Металурга». І коли в «Дніпрі» почався новий масовий відхід футболістів, першим на заміну в 1998-му новий тренер команди Вадим Тищенко запросив саме Рикуна.

В «Дніпрі» він відчув силу тогочасної вищої ліги – розповідав, що такий величезний стрибок на кілька рівнів дався йому тяжко, але натомість отримав потрібний досвід. Навіть відзначився переможним голом у ворота запорізького «Металурга» – з фірмового штрафного удару. Стандарти будуть фішкою Олександра ще багато років.

Проблеми з дисципліною стали наріжним каменем Рикуна, а його футбол і його алкоголь згадувалися постійно разом. В Маріуполі його намагався перевиховати Павлов, після повернення в «Дніпро» – Кучеревський, потім і Маркевич в «Металісті». Але у кожному клубі його супроводжували скандали і від цього вже не відокремитися.

«Я реалізував свій талант на 10%? Так, якби решту 90% додати, що тоді Роналду і Мессі робили б?» – сміявся Олександр.

У Рикуна було приблизно 6-7 років кар’єри, коли це все не заважало частенько демонструвати фантастичний футбол. У 2003-му його назвали найкращим гравцем чемпіонату України, а матч проти «Брюгге» у 2004-му став його вічним бенефісом.

В «Металісті» він потрапив у команду, яка любила атакувати – і зміг стати своїм і в Харкові. Почали вигаданою цитатою, а завершимо справжньою – від харківських фанатів.

3. Сергій Назаренко (1999-2011, 2018-2019)

Абсолютна легенда «Дніпра», який тримав на собі команду в період, коли клуб особливо ні на що не претендував. Тому тоді більше реагували на окремих особистостей – і Назік, як його лагідно називали фанати, був тим, заради кого ходили на трибуни.

Довго здавалося, що якщо хтось і має бути one club man в сучасному футболі, так це Назаренко – з віком він почав грати навіть сильніше, у 2006-му та 2007-му визнавався найкращим футболістом чемпіонату, почав потрапляти у збірну України і має на рахунку аж 12 голів, серед яких фантастичні м’ячі Англії та Німеччині.

Дальні удари – фірмова фішка Назаренка.

Тому було шоком для багатьох, коли у 2011-му кар’єра Сергія в «Дніпрі» досить різко завершилася і він вільним агентом перейшов у «Таврію». Якщо глянути на статистику, то в професійних турнірах за основну команду «Дніпра» Назаренко провів 334 матчі, забив 66 голів й віддав 70 передач.

Чому уточнення саме за професійні? Бо Назаренко, як справжня легенда, повернувся в «Дніпро» на його останній подих – і відіграв ще 20 матчів за вже любительську команду в сезоні 2018/19. Прощальний сезон для клубу і одного з його найголовніших футболістів в історії.

2. Євген Коноплянка (2007-2015)

Найталановитіший гравець в історії «Дніпра» в часи незалежності і, можливо, в топ-3 найталановитіших за всю історію клубу. Коноплянку вибачали за дещо пофігістичне ставлення до захисту і не завжди сильну мотивацію в матчах проти не найсильніших клубів. Бо Коноплянка в атаці – найбільша і найгрізніша зброя «Дніпра» Рамоса-Маркевича.

Бо Коноплянка – футболіст, який часто тримав на собі кількох суперників в опіці і вивільняв простір для своїх партнерів. Бо Коноплянка – гравець, на якого ходили вболівальники (і навіть міняли сектори під час матчів, щоб завжди бути поближче до лівого флангу атаки «Дніпра»).

45 голів за 212 матчів за «Дніпро» – це не найвидатніша статистика для вінгера, але вона не відображає всього впливу Євгена на футбол в Україні тоді. «Ціна Коноплянки – 50 млн євро», – казав Хуанде Рамос у 2011 році, коли за Євгеном прийшло «Динамо».

Зараз піковий Коноплянка коштував би ще дорожче – та й навіть і реальна ціна у 20+ млн, які пропонував «Ліверпуль», у першу половину 2010-х була серйозним показником його таланту. А от реалізація цього таланту вже після «Дніпра» – це вже зовсім інша історія.

1. Руслан Ротань (1999-2005, 2008-2017)

Від хлопчика з Полтави, який бігав на фланзі і разом з тим клубом був у пошуках щастя, до опорного півзахисника, який побив рекорд «Дніпра» за матчами з капітанською пов’язкою.

Це все Ротань – ніхто не здивувався, що за ним у 2005-му прийшло «Динамо», але цей трирічний період там сприймається вболівальниками «Дніпра» як щось зовсім незначне. Бо Руслан повернувся і остаточно став футболістом, без якого неможливо уявити всі успіхи «Дніпра» 2000-х. Від єврокубків з Кучеревським до фіналу Ліги Європи з Маркевичем – це все було саме з Ротанем. І сюди ще додайте довгу кар’єру зі збірною, де у Руслана також були свої пам’ятні моменти.

Ротань залишався з командою (якщо закрити очі на незрозумілу спробу опинитися в «Рубіні») аж до останнього матчу в історії «Дніпра» в УПЛ – матч проти «Волині» у 2017-му планувався як його прощальний, але це було занадто емоційно для всіх. І для фанатів, які не витримали і зірвали ту гру на початку другого тайму.

Наостанок залишу свій улюблений гол Ротаня в «Дніпрі» – 2012-й, пік дербі з «Металістом», повний стадіон і зовсім інший рівень футболу:

ua.tribuna.com