Віктор Скрипник: Дніпро є Дніпро. Це як перше моє кохання
484
– Вікторе, 19 листопада вам виповниться 55 років. Як розцінювати цю дату?
– Як певний рубіж. Ніякої радості від цього вже нема. Це в дитинстві ти чекаєш на день народження, як на якесь свято, на подарунки. Зараз ти вже більше орієнтуєшся на своїх дітей, які з кожним роком стають дорослішими. Тож якогось ажіотажу навколо цієї дати в мене немає.
Якщо ти зайнята людина, якщо ти знаєш чому себе присвятити: улюбленій роботі, сім’ї, родичам, ти маєш хобі, то все це певною мірою впливає на тебе, на твій стан. Як і те становище, в якому вже не один рік перебуває твоя країна, в якій йде війна і гинуть люди.
Звісно, все це накладає на тебе свій відбиток, все дається взнаки. А час тече своєю чергою, дивишся тобі – 55. Ну що ж, 55, так 55. З цього приводу я не сумую. Бажання обов’язково відзначати цю дату в мене нема.
– На скільки самі себе відчуваєте?
– Знаєте, я не відчуваю великої різниці, між тим, коли мені було 45 або зараз 55. Може, ззовні воно якось помітно. А так, внутрішньо, – поки вогонь горить.
– А як взагалі ваш настрій? Чим зараз займаєтесь?
– У мене все нормально. Зараз я вдома, разом зі своєю родиною. Останні п’ять років я мешкав в Україні – це моя батьківщина. Проте моя сім’я знаходиться в Німеччині, де ми живемо вже 29 років. Займаюся, в основному, різними побутовими питаннями.
– Як сімейні справи?
– Син Владислав працює лікарем у місті Кассель. Медицину обрав, коли став дорослим. Пішов маминими слідами. Донька Ліана вирішила піти в юриспруденцію. Вивчилася. Хоче бути адвокатом. З Нового року розпочне працювати в цьому напрямку.
– А онуки у вас вже є?
– Поки що ні. Сподіваємось, що в майбутньому будуть.
– Ваші діти коли в останнє були в Україні?
– Років шість-сім тому.
– Ви родом із Новомосковська, який розташований за кілька десятків кілометрів від Дніпра. З цим містом вас ще щось пов’язує?
– У мене там живе брат, у якого троє синів. Один з них, якому 28 років, служить у ЗСУ. А ще є тесть та теща, яким за вісімдесят. Щодо моїх батьків, то їх уже немає в живих.
– У Німеччині ви ходите на стадіон?
– За той час, що я тут, на стадіоні був чотири рази. Остання гра, на якій я був, – Вердер – Фрайбург – 0:1.
– Друзів з ігрових часів зустрічали?
– Недавно у нас був ювілей – 25 років, як ми виграли Кубок Німеччини. В тому фіналі за нас Юрій Максимов гол забив (до речі, його також запрошували на це свято, але Юрій Вільович не має права виїзду з України, – прим. «УФ»). Ми зустрічалися ввечері у ресторані. Вечеряли, дивилися фрагменти тієї гри. Лунали різні промови від босів Вердера. Нам вручили подарунки.
А наступного дня, перед грою з Фрайбургом, ми всі вийшли на поле, вболівальники Вердера нас тепло привітали. Зустрівся з усіма хлопцями, яких я знаю: Торстен Фрінгс, Дітер Айльтс, Марко Боде. Це ті люди, які живуть поріч зі мною. Бразилець Аілтон також переїхав у Бремен. Крім того, у мене в Німеччині є хороші знайомі, які не пов’язані з футболом, з якими я зустрічаюсь, проводжу вечори.
Таке ж святкування було влітку, коли відмічали 20-років нашої перемоги у чемпіонаті. Але я був зайнятий, тому не міг приїхати на ту зустріч.
– Що у ваших планах?
– Жити життя. Усіма можливими силами боротися з цією війною, з окупацією. Дуже хочеться, щоб усе це швидше закінчилося, обов’язково нашою перемогою. Зараз це на першому місці.
– Чи ви вже готові до роботи?
– До цього не слід ставитись легковажно. Тут потрібно діяти вибірково. П’ять років я пропрацював в Україні – три команди поміняв. Не хочу сказати, що з мене достатньо, що я перенасичений. Просто хочеться зробити видих. Сили працювати в мене ще є. Подивимося, як воно буде далі.
– За час вашої ігрової кар’єри ви пограли у трьох різних клубах. Про який із них у вас залишилися найтепліші спогади?
– Від усіх клубів залишилося щось приємне. Ось, скажімо, у Дніпрі, відклалася в пам’яті подія, як я вперше вийшов на футбольне поле. Потім – дебют у Вердері, дебют у збірній України. Все це для мене були важливі події. Також, коли вигравав якийсь титул і брав участь у вирішальних іграх, від цього теж залишилися приємні спогади.
– У 1987 році у складі Дніпра ви стали чемпіоном СРСР серед дублерів. При цьому зіграли найбільшу кількість ігор. Як же так вийшло, що серед дорослих дебютували з Металургом?
– Пам’ятаю, як наш тренер Ігор Надєїн після кожного тренування змушував мене вчитися грати правою ногою, бо я був «одноногим» гравцем. Робоча нога в мене була – ліва, а права – «тещина».
У Дніпрі – Таран, Шох, Пучков, Башкіров, Сорокалет, Вернидуб, Сторчак – це люди, про яких я можу сказати, що вони дали мені путівку у великий футбол. Я б не став тим, ким я став, якби не пройшов через усю ту школу Дніпра. Потім із цими хлопцями я зустрівся вже у запорізькому Металурзі. Їхня присутність там посприяла тому, що після армії і я вирішив піти саме у Металург.
– Вас ще у молодіжну збірну СРСР викликали.
– Так. З молодіжною збірною у січні 1991 року ми їздили на 24 дні до Індії на турнір Джавахарлала Неру (щорічний міжнародний футбольний турнір на честь індійського політика, – прим. О.П.). У турнірі брали участь збірні, переважно, із соціалістичного табору: Угорщина, Румунія, Китай. Також була там Німеччина і господарі змагань. Турнір цікавий, ми його не виграли, але я пару ігор там зіграв (з Угорщиною 1:1 та Індією 3:1, – прим. О.П.). У тій збірній я був гравцем ротації.
– У вас там були друзі?
– Наші, українські, хлопці – Сергій Беженар, Олег Бенько з Дніпра, Віктор Онопко з Шахтаря.
– Перша поїздка за кордон – велика подія в житті радянського громадянина. Вас випустили без пригод?
– Коли я отримав перший виклик до збірної, приїхав на базу Дніпра, і Леонід Якович Колтун сказав мені: «Молодий, після тренування їдемо з тобою у міськвиконком. Там тобі розкажуть, як за кордоном себе поводити». Ми приїхали туди, зайшли у приміщення – там сидить мужик. Нам довелося чекати, поки він зверне на нас увагу.
– І що він вам сказав?
– Сказав, що коли я поїду за кордон, щоб там не робив дурниць. Щоб ні з ким з підозрілих осіб не зустрічався. Щоб спілкувався лише зі своїми хлопцями. Ще сказав, якщо я щось порушу, поведу себе неправильно, то більше ніколи в житті за кордон не поїду. А насамкінець попрохав, щоб я приніс 25 своїх фотографій, якогось там формату. Вийшов звідти, думаю, навіщо їм стільки фотографій?
Врешті приніс я ці фото, оформили документи. Пізніше зі збірною УРСР я вперше поїхав за кордон у Європу, в Німеччину, до міста Аугсбург. Їздили ми туди під прапором київського Динамо. Брали участь у турнірі, який виграли (на тому турнірі Віктора Скрипника визнали найкращим гравцем, – прим. О.П.).
– Давайте поговоримо про витоки. З чого розпочався ваш футбольний шлях?
– Як і у всіх хлопців мого покоління – із двору. Ми завжди там грали у футбол. Біля наших будинків була шоста школа, а там «коробка», на який ми ганяли м’яч. Наша компанія – 10-12 чоловік – усі мої друзі. Практично однолітки – різниця один, два класи.
Якось повз цю коробку на велосипеді проїжджав Олександр Іванович Сігєєв (нині покійний, царство небесне). Зупинився, подивився, як ми бігаємо за м’ячем. Потім, підійшов, представився тренером, спитав де ми живемо, і запросив нас до секції футболу. Сказав, куди нам слід прийти разом із батьками. Ми усі записалися на футбол.
Після школи ходили у новомосковську ДЮСШ тричі на тиждень усім двором. Брали участь у чемпіонаті Дніпропетровської області. Грали дома у Новомосковську або їздили у Дніпро.
– А як ви опинилися у спортивному інтернаті Дніпропетровська?
– У дніпропетровський інтернат (МіськВНО), мене взяв колишній футболіст Дніпра Віктор Володимирович Романюк. Спочатку я у складі збірної області поїхав на великий турнір у Кишинів. Пам’ятаю, вперше там побачив Сергія Кір’якова, який грав за команду міста Орел. Я раніше, як і він, був нападником. Після цього в області мене взяли на олівець.
А коли відкрили у Дніпрі спортивний інтернат, то мене зарахували туди. Правда, до цього нас, шістьох хлопчаків, Сігєєв відвіз у нікопольський спортивний інтернат. На той момент я був учнем шостого класу. Провів там два місяці, познайомився з Віталієм Панфіловим, Олександром Омельчуком, Сергієм Беженаром.
А потім приїхала моя мама і під приводом того, що я став гірше займатися, забрала мене. Я навіть плакав. Як виявилося, це Романюк умовив її так зробити. Ось так я потрапив у дніпропетровський спортивний інтернат.
– Ви сказали, що починали грати форвардом?
– Це ще у Новомосковську було. Просто я був сильнішим за інших. Міг бігати дуже багато, і забивав постійно.
– А як вас перевели у захист?
– У Єревані, де проходив чемпіонат СРСР серед команд інтернатів, мене вперше поставили на позицію лівого захисника. Бігав туди-сюди. Коли вчився у дев’ятому класі, то вже тренувався разом із дублем Дніпра та грав саме на цій позиції..
– У вас були кумири в дитинстві?
– Звичайно, були. Оскільки я на той час грав нападником, то й кумирами моїми були форварди. Насамперед – це Олег Таран. Чому? Тому що він грав у Дніпрі. У 1983 році, коли Дніпро вперше став чемпіоном СРСР, Таран у вирішальному матчі зі Спартаком забив три голи. Я був на тому матчі разом із батьком. А ще – Олег Блохін, який завжди був на виду, багато забивав та вважався одним з найкращих нападників СРСР.
– Ви сказали, що разом із батьком були на чемпіонській грі Дніпра зі Спартаком. Як дістали квитки?
– Мій батько працював на новомосковському трубному заводі – НМТЗ. Їм виділяли квитки на футбол. Йому вдалося купити один квиток. Але я теж дуже хотів потрапити на той матч. Пройшов як дитина. Батько сказав, що сидітиму у нього на колінах. Раніше на стадіонах були не індивідуальні сидіння, а лавочки, тому я прилаштувався поруч з татом.
Запам’яталося, як уболівальники святкували забитий гол. Раніше мода була ходити в кепках, так ось, при кожному взятті воріт їх починали підкидати вгору. Дуже переживав, що мій тато не отримає свою кепку назад. Ті кепки гуляли по руках, але кожен брав свою. Навіть якщо вона опинялася на підлозі, хтось піднімав її вгору і потім вона передавалася власнику. Не було такого, щоб хтось не отримав свою кепку назад.
– Напевно, ви тоді навіть не уявляли, що зі своїм кумиром гратимете в одній команді?
– Не уявляв. Але після того матчу, коли хтось за інтернат забивав гол, то святкував його так, як Таран. Коли було вшанування Дніпра, я в нього взяв автограф. Пам’ятаю, як він приїхав на новій машині «Волга», красива така, ще без номерів. Гравцям Дніпра дали їх відразу після завоювання чемпіонства. Потім із Тараном я грав у одній команді, навіть жив із ним в одному номері. У нас було над чим посміхатися, коли я йому все це розповідав.
– Чи подобався вам якийсь закордонний клуб?
– У Союзі були чеські журнали «Старт» і «Стадіон». У кожному номері друкувалося велике фото якогось закордонного клубу. Ми з хлопцями в інтернаті скидалися грошима і виписували ці два журнали. Стіни в наших кімнатах були завішені цими командами. Перше фото команди, яку я запам’ятав, – Барселона з Марадоною. Мені дуже сподобалися клубні кольори цієї іспанської команди.
Ми й футбольний огляд по неділях дивилися лише тому, що наприкінці передачі показували кілька моментів, як якийсь закордонний клуб забиває голи. За кордоном – заповнені стадіони, класні поля, гарні сітки натягнуті на ворота. А ще у неділю зранку ми ходили у клуб біля фабрики Володарського. Грошей, щоб щось купити, не мали, але дивилися на якісь значки, вимпели, журнали, книжки. Вболівальники там збиралися, розмовляли про футбол.
Ось такі були мої юнацькі роки.
– Ви застали союзний чемпіонат, пограли у Вищій та Першій лізі. Що то були за чемпіонати?
– У Першій союзній лізі було багато роз’їздів і багато ігор. Ми грали через кожні три дні. Суперників формували по регіонах. Наприклад, у вівторок граємо в Алма-Аті з Кайратом, а у п’ятницю – в Ташкенті з Пахтакором. Далі – Ярославль, Тюмень. Ми виїжджали з Запоріжжя на тиждень. Кудись потягом добиралися, кудись літаком.
– Коли в Тюмені грали проти Геолога, ви вперше пересіклися з Віктором Леоненком. Запам’ятали його?
– Я знав, що він грає у Тюмені. Якщо чесно, то по тому матчу я його не запам’ятав (Геолог і Металург грали 9 травня 1990 року. Скрипник відіграв весь матч, а Леоненка замінили на 80-й хвилині. Матч закінчився з рахунком 0:0, – прим. О.П.). Запам’ятав Леоненка, коли ми у наступному році грали у Вищій лізі. В якомусь з матчів він, граючи за московське Динамо, забив чотири голи (з московським Локомотивом 6:1, – прим. О.П.). Ще була фотографія, на якій Леоненко стоїть на милицях у шапці київського Динамо.
Це був останній чемпіонат СРСР. Незабаром Леоненко перебрався у Київ.
– Легенда Дніпра та Металурга – Геннадій Жиздик. Що скажете про цю людину?
– Він дуже добре ставився до молодих гравців. Якщо він бачив, що молодий гравець робить помилки, але при цьому старається, то він ніколи не журив його. З боку Жиздика завжди відчувалася підтримка. Коли така людина керує командою, в якій ти граєш, ти впевнений, що у тебе все добре, про тебе піклуються.
– Фінансових проблем у клубу не було?
– У фінансовому плані ми відчували себе дуже впевнено. У клубу було хороше фінансування, Металург міг дозволити собі запрошувати гравців високого рівня. Причому, їхали вони з різних сторін: Волгін із Кайрата, Гусейнов із Зорі, Наконечний із Чорноморця, Корнієць із київського Динамо, Шох, Сорокалет, Пучков, Таран, Башкиров, Вернидуб, Сторчак – із Дніпра.
– Скільки вам платили у Першій лізі?
– У нас були стандартні премії. Але, виконавши певне завдання, а в нас воно було – вийти у Вищу лігу, з урахуванням твого вкладу у командну гру ти отримував певну суму, прописану у твоєму контракті.
– Коли вийшли у Вищу лігу, на машину заробили?
– Заробив, але купив не машину. Машину і квартиру у Запоріжжі я отримав через рік. На моє весілля приїхала уся команда, і Жиздик з Надєїним вручили мені ключі від квартири у Запоріжжі.
– Пам’ятаєте свій дебют у Вищій лізі чемпіонату СРСР?
– Грали у Запоріжжі з московським Спартаком. Вийшов на поле у другому таймі хвилин на 20. Ми програвали 0:1. Я грав під №10, не знаю, чому він мені дістався. Як тільки вийшов, відразу Ігор Наконечний рахунок зрівняв. А на 90 хвилині Сергій Волгін забив другий гол. Ми здобули перемогу 2:1.
Через п’ять днів ми приймали Металіст. Я вийшов в основному складі і припустився помилки, внаслідок якої ми пропустили м’яч і програли 0:1. В перерві мене замінили. Саме тоді я зрозумів, чим може коштувати така помилка команді. Але футболу без цього не буває. Кожному треба через усе це пройти, пережити, пропустити через себе.
– У тому чемпіонаті ви здобували перемоги над київським Динамо і Дніпром. Як?
– Ми були домашньою командою. За весь чемпіонат ми – новачок Вищої ліги – вдома тільки кілька разів втрачали очки (два рази програли Металісту 0:1 і Чорноморцю 1:4 і двічі зіграли унічию, з московськими командами ЦСКА 0:0 і Торпедо 0:0, – прим. О.П.). А ось на виїзді була інша картина. В гостях ми жодного разу не виграли, лише тричі зіграли у нічию: в Ташкенті та Москві – з Торпедо та Динамо.
– Ігри з Дніпром для вас були принциповими?
– Дніпро є Дніпро. Я починав там. Це, можна сказати, як перше моє кохання. Але у Металургу було багато екс-дніпрян, плюс Жиздик і Надєїн. Тому я повністю віддавався запорізький команді.
– За перемоги над такими командами, як Динамо (Київ), Спартак, Дніпро вам платили підвищені преміальні?
– Не пам’ятаю. Одне скажу: в Металурга преміальні були дуже великі. За ці гроші можна було відразу купити машину «Таврію».
– У 1991 році СРСР закінчився. У наступному році грався перший національний чемпіонат України. У першій грі чемпіонату України ви приймали Шахтар. Пам’ятаєте хто вам гол забив?
– Ні. Той матч я взагалі не пам’ятаю (Сергій Ребров, рахунок матчу 1:1, – прим. О.П.). Пригадую лише, що перший чемпіонат був коротким. Зробили дві групи. У нашій була ще одна запорізька команда – Торпедо. Запорізьке дербі (обидва матчі виграли автозаводці – 1:0, 3:0; – прим. «УФ»).
– У третьому чемпіонаті України ви грали проти Дніпра і програли на Метеорі з хокейним рахунком 0:7. Що було не так з вашою командою?
– Бувають такі ігри, коли тобі байдуже. Думаєш не про рахунок, а про те, щоб це швидше закінчилося. У Дніпра була молода, швидка команда. У нас – раннє вилучення, однак на перерву ми пішли за рахунку 0:1. А далі Дніпро забив другий, третій… Ми зрозуміли, що шансів відігратися у нас не буде. Тож боротися далі не було жодного сенсу. Ми просто догравали той матч.
– Як ви стали капітаном Металурга?
– Один раз мене призначили – це було у кінці сезону (перший раз з капітанською пов’язкою Скрипник вивів на поле Металург 15 травня 1993 року у матчі проти Креміня, – прим. О.П.). А потім, у міжсезонні, ми поїхали на збори в Артек. Не пам’ятаю, який тренер у нас був, але були збори команди, і хлопці вибрали мене капітаном.
– У чому причина того, що Металург у сезоні 1993/94 почав сповзати вниз?
– Пішов з життя Геннадій Жиздик. Почалися знамениті 90-ті. Люди думали вже не про футбол, а про бізнес – де щось собі побільше урвати. Великі підприємства, які у переважній більшості, фінансували команди, потихеньку ставали приватними. Пішов процес, коли футбольні міста почали втрачати свої клуби. Було так: людина приходить і каже: «Дайте грошей», а йому у відповідь: «Грошей нема, бери якийсь товар і роби з ним що хочеш».
– Більшість своїх м’ячів ви забивали або головою, або з пенальті. Давайте поговоримо про Скрипника-пенальтиста. Розкрийте секрет, як не промазати з 11-метрової позначки?
– Так я ж не всі пенальті забив – були й промахи.
– Особисто я не пригадую, щоб ви не забили пенальті…
– У Вердері один раз я схибив. Ми вели 3:0. Я підійшов до 11-метрової позначки, почав «балуватися» і промазав.
– Ви забили пенальті Оліверу Кану. Розкажіть про вашу з ним дуель?
– Перед грою з Баварією посеред тижня збірна України проводила у Дортмунді матч плей-офф з Німеччиною і програла 1:4. А вже за кілька днів, напередодні мого дня народження, Вердер вдома приймав Баварією. Зазвичай у нас тим, хто б’є пенальті, присвоювали номери. У списку я був третім. Коли призначили пенальті, Герцога, який мав бити першим, на полі вже не було, а у другого номера – Аілтона – виникла якась проблема з ногою, він пішов до нашого лікаря. Виходило так, що бити треба третьому номеру.
Для мене це стало несподіванкою, я навіть не думав про це. Хлопці кричать мені: «Вікторе, ти б’єш!». Я у відповідь: «Чому я, коли на полі Аілтон?» Дивлюся, а він біля лікаря. Взяв м’яч, думаю: нічого вигадувати не буду. У середу ми програли Кану, сьогодні має бути по-іншому. Пробив на силу. М’яч пролетів повз ніг і рук Кана. Ми виграли 1:0. Зайшов у роздягальню, і Томас Шааф каже: «Подарунок ти сам собі зробив». Після цього я став у команді пенальтистом №1.
– Дехто пенальті б’є на силу, дехто – на точність…
– Я бив на силу.
– Вам довелося працювати під керівництвом різних наставників. Можете виділити когось із загального ряду?
– Мені завжди щастило на тренерів. Пощастило, коли Сігєєв проїжджав на велосипеді і помітив мене у дворі. Пощастило, коли Романюк забрав мене в інтернат, тим самим наблизивши до Дніпра. Дуже пощастило з Надєїним, який взяв мене у команду, коли мені було лише сімнадцять. Потім Павлов повірив в мене і запросив назад у Дніпро. А за півроку, коли він пішов у Динамо (Київ), то кликав мене туди.
– Чому ви не пішли у Динамо?
– Не хотів. Хотів грати у Дніпрі. Це моя команда і я її любив.
Знаєте, коли мене брали у команду, я приїхав на заміську базу у Придніпровськ, і сходу підписав три пустих листи замість контракту. Сказали: зарплата така, екіпіровка та харчування. Мені було все одно, що я підписую, головне – бути у Дніпрі.
Я не вважаю, що зробив помилку, відповівши «ні» Динамо. Мені було комфортно у Дніпрі. Згодом у команду прийшов Штанге, з ним попрацював два роки.
– Яким було ваше перше враження про Штанге?
– Приїхав іноземний тренер, нашої мови не розуміє. «Здрастуйте», два три слова – і все. Запросили перекладачку, яка була далека від футболу. Прості слова вона перекладає, а коли мова йшла про тактику, виходило повне марення. Потім зрозуміли, що так діло не піде, і ту дівчину прибрали.
Штанге почав сам вчити мову. Кожного дня він вчив по десять слів. І у кінці свого перебування у Дніпрі він вже сам, з емоціями, міг робити півгодинні установки на гру. Старанний він був чоловік. Впало в око те, що Штанге не просто приїхав і задер тут носа, адже до цього він з Гертою працював, збірною НДР керував. Навпаки, він спустився на наш рівень і разом з нами почав рости.
– В який футбол хотів грати Штанге?
– Ми з ним грали по-різному. Бувало в 5 захисників, бувало в три. У нього були різні вправи і він нам пояснював, під що їх дає. З урахуванням того, що в Дніпро тоді прийшли гравці пристойного рівня – Шаран, Ковалець, Мізін, Нагорняк, Паляниця, Топчієв, Євтушок, Фінкель, ми були кращими за інших. Дніпро був сильнішим за Шахтар, Чорноморець.
У чемпіонаті ми підряд виграли сім ігор (з різницею забитих і пропущених м’ячів 20:0, – прим. О.П.). Одесити «вбили» нас у Миколаєві суддями (1:1. Скрипник у тому матчі відкрив рахунок, – прим. О.П.). Через це ми поступилися другим місцем. Сильнішим за нас було лише київське Динамо. Та й у фіналі Кубка України ми не мали права програвати Шахтарю. Було чудово те, що за Штанге ми почали їздити на хороші збори – у Бразилію, в ОАЕ.
– При Штанге ви ігрову форму набирали через ігри?
– Так. При Штанге ми взагалі не бігали. Він у Дніпрі впроваджував тімбілдінг (інструмент налагодження комунікацій, – прим. О.П.). Йому треба було, щоб команда була дружньою. У Дніпрі все це проходило автоматично.
– Деякі футболісти казали, що у Штанге у Дніпрі були улюбленці, яких він згодом прилаштував за кордоном.
– Мені здається, що він влаштовував нас за попитом. Мене він показав, і я зумів там зачепитися. Така ж сама ситуація з Полуніним, Євтушком, Паляницею. З інших хлопців, можливо, хтось не доїхав туди, а хтось з якихось причин не захотів. Ну а якщо говорити про улюбленців Штанге, то я точно ним не був. Я у нього і штрафи платив.
– Але ці штрафи були чисто символічними – 1 долар?
– Та то ми самі з собою гралися. Просто було прикро, що хтось не платить ці штрафи, а хтось платить навіть просту десятку. Тобі за місяць нарахували штраф у 10 доларів, ти мав ці гроші взяти і віддати. Не скажу, що ми були жадібні до грошей, але починали думати, що можна і без цих витрат обійтися. Наступного разу ти робиш усе правильно, щоб таких штрафів не було.
Ось так ми ставали професіоналами. Це як у будь-якому закордонному клубі. Коли Штанге їхав з України, він сказав мені: «Вікторе, чекай два тижні. Якщо за цей час тобі не прийде виклик з Німеччини, то залишайся тут».
– У Дніпрі помінялося керівництво. Прийшов новий тренер – В’ячеслав Грозний. Вони були в курсі, що ви чекаєте на виклик з Німеччини?
– У мене була домовленість: якщо приходить виклик з Німеччини, то я їду туди на перегляд. Через два тижні виклик прийшов. Поїхав у Бремен, провів з командою тренування, а ввечері того ж дня провів товариську гру. Ми зіграли унічию 2:2, і зі мною підписали особистий контракт на три роки. Тепер потрібно було, щоб домовилися між собою Дніпро та Вердер.
– Швидко домовилися?
– Від Дніпра ці переговори вів Сергій Тігіпко, який тоді курирував команду. Мене викликали у збірну на товариський матч з Литвою. Ми виграли 5:2, я ще гол забив. Сидимо у роздягальні, і тут Григорій Суркіс каже: «Залишайся в Києві, завтра сядемо з тобою і поговоримо». Сказав йому, що не можу залишитися, оскільки завтра у Дніпрі мене о десятій ранку чекає Тігіпко.
У Дніпрі мене з залізничного вокзалу забирає машина, і ми разом з Олександром Сорокалетом, який був помічником В’ячеслава Грозного їдемо на прийом до Тігіпка. Сидимо, рівно о 10.00, секретарка Тігіпка каже що з Києва дзвонить Григорій Суркіс. Тігіпко включає селектор на гучний зв’язок і ми починаємо розмовляти.
– Що казав Григорій Суркіс?
– Він відразу спитав мене, чи дійсно я хочу поїхати з України. Тігіпко дивиться на мене і питає: «Вікторе, ти залишаєшся тут чи їдеш?». Я жестами показую , що їду. Тоді він каже Суркісу: «Григорію Михайловичу, вибачте, ми – люди бізнесу. Я прийняв клуб, у мене тут борги, які треба закрити. За Скрипника дають півтора мільйони марок, тому я вирішив його продати».
– Як вас зустріли у Вердері?
– Як зустріли? Там кожен живе своїм життям. Їм все одно, звідки ти, де грав і як тебе звуть. У Вердері не було своєї заміської бази. Гравці бачилися лише під час тренувань. Hallo, Auf Wiedersehen – і все. Основним мірилом для всіх є футбольне поле.
У ресторан команда ходила один раз на два місяці. Це була обов’язкова процедура. Організує цей захід капітан команди, а оплачує клуб. Бувало, кажуть нам: беремо дружин і йдемо до ресторану. Поїли, послухали музику, поспілкувалися і роз’їхалися.
– Ви швидко вивчили німецьку мову?
– У школі я вчив англійську. Німецької мови до цього я навіть не чув. Хіба що Hände hoch у фільмах. Якісь спортивні терміни, підказки партнерам – «вийшли, вправо, вліво, вперед, назад» – я завчив уже через місяць.
– А нецензурні слова? Як лаються на полі німці?
– У них на все одне слово – Scheisse (лайно, – прим. О.П.). Звичайно, є й інші, більш ємні нецензурні слова. Але 70% гравців емоції викидають слово Scheisse. Воно може мати двозначний характер. Промовивши його, ти можеш висловити як незадоволення, так і радість. Тут важливим є тон.
– Найважливіший матч за Вердер у вашій кар’єрі?
– Напевно, коли ми стали чемпіонами. Хоча у тому сезоні перше коло я пропустив через травма запалення лобкової кістки. Таке буває від ривків, постійних навантажень. У тебе болить низ живота, м’язи. Рік кар’єри викреслило. Я пройшов курс зі 100 уколів – не допомогло. Хотів узимку закінчувати з футболом, але тренер умовив відкласти рішення до літа. Вийшло так, що у чемпіонський рік я встиг зіграти за Вердер шість ігор. Розумів, що вже закінчую, тому дуже хотілося ще щось виграти.
– Що для вас було ціннішим: виграш з Вердером у 1999 році першого трофею – Кубка, або чемпіонство у 2004-му?
– Звичайно, стати чемпіоном і підняти вгору Салатницю!
– До речі, скільки вона важить?
– 11 кіло чистого срібла й золота. Прикрашена скляними червоними та зеленими камінцями. По колу цієї Салатниці вигравірувані назви команд. Щодо Вердера, останній напис це 2004 рік. Скоро назви команд, напевно, писатимуть на іншій стороні. У мене є міні-копії Салатниці і Кубків. До речі, Кубок менше важить, ніж Салатниця.
– Фелікс Магат – це найнезвичайніший тренер із тих, з ким ви працювали у Німеччині?
– Незвичайний у тому плані, що у нього своя концепція поняття футболу. У його розумінні гравець має бути добре фізично підготовленим. Футболіст повинен бігати більше 120 хвилин. У Магата тренування дуже інтенсивні. Якихось вишукувань у тактичних побудовах у нього не було. Просто грали один в один. Єдиний плюс Магата, який я по собі можу сказати, це те, що після його тренувань я перебував у найкращій своїй фізичній формі. Я так себе відчував, що, відігравши одну гру, міг зіграти другу.
– Тренування у нього були важкі?
– Важкі. Розпочиналися дуже рано – о 9.00. Для мене це було незвично, звик до того, що в інших тренерів заняття починалися пізніше.
– Якою була для вас найважча вправа?
– Розповім вам такий випадок. Пам’ятаю, були ми на зборах в Італії, у Римі. Приїхали на поле, а воно замерзло. Магат подивився на той газон і каже: «Будемо тренуватися».
Почали бігати діагоналі. Карний майданчик 16 метрів: Магат стоїть у центрі кола, ти біжиш цю діагональ від кута до кута штрафної на повному ривку. І Магат весь час каже: «Ще раз, ще раз». І так сімдесят разів. На промерзлому полі для нас це було вбивчо.
Що ще було у Магата? Він забороняв нам грати у квадратах. У тренувальному процесі такої вправи у нього ніколи не було. Ми вибігали перед тренуванням, щоб самим швидко пограти у квадратах. Коли бачили, що Магат йде – зупинялися.
– У Шаафа було все по іншому?
– Коли у Вердер прийшов Томас Шааф, мені було 30 років. При ньому я почав розуміти, що футбол – це не просто бігати, боротися, подавати, заважати… Що у футболі за тактичною побудовою ти можеш зіграти розумно й обіграти будь яку команду.
Шааф почав нас вчити груповій роботі, тактика проти тактики. Він перебудував оборону. Ми стали грати не в три, а в чотири захисники в лінію. Ми мінялися місцями, міняли тактику під час гри. Могли зіграти за схемою 4-3-3 або 4-2-3-1. Це перший тренер, який почав все це доводити нам.
З іншими тренерами у Вердері було як? Нам казали, що суперник грає так, тому ти граєш проти цього, а ти проти того, і пішла спека.
– Навантаження Магата з кимось із наших тренерів можна було порівняти?
– У Лобановського були свої нюанси, коли у недільному циклі йшли важкі тренування. Особливо коли заняття були два рази на день. Було цікаво, але важко. Я приїжджав у збірну і за шість днів занять було таке відчуття, нібито побував на міні-зборах. Наливалися ноги, боліли м’язи. Потім відпускало, і до ігор я підходив у бойовій готовності.
Для мене це було незвично, так як у Німеччині було одне кіно, тут інше. А ось для гравців київського Динамо все це було рутиною. Вони добре знали кожну вправу, тому для них все йшло по накату. Дуже непросто було вклинитися в склад тієї збірної.
– З Лобановським у збірній особисто доводилося спілкувалися? Про що?
– Мені пощастило бути в збірній, коли з нею працював Лобановський. Впродовж чотирьох років, коли мене запрошували, я з задоволенням їздив туди. Звичайно, ми з Валерієм Васильовичем спілкувалися. Бувало таке, що Лобановський просив мене розказати йому про когось із гравців. Причому не тільки про його футбольні, а й про людські якості.
Якось він спитав у мене: «Вікторе, ти Баллака знаєш?» Відповідаю: «Звичайно». Починаю розказувати йому те, що мені відомо про Баллака. Ніколи не забуду, як за день до гри у Києві зі збірною Німеччини (зіграли 1:1, – прим. О.П.) під час вечері Лобановський сказав мені: «Подумай, яким складом німці будуть грати. Завтра після сніданку зайдеш до мене і скажеш».
– І як ви визначали, кого тренер збірної Німеччини Руді Феллер поставить на матч проти вас?
– Я прийшов у номер, подзвонив дружині: «Треба, щоб завтра зранку ти пішла у кіоск і купила Кіккер». А у Німеччині в день гри кожна газета публікує орієнтовний склад. Кіккер робить це найточніше. Вони не гірше за тренерів знають, хто в якій формі, у кого якесь пошкодження.
Дружина купила Кіккер, прочитала, що там написали по складу збірної Німеччини, і все це розповіла мені. Там лише навпроти двох гравців – Циге та Боде, які могли зіграти зліва лінійних, стояли знаки питання. По інших позиціях питань не було. Думаю, добре.
Прийшов до Лобановського, називаю йому склад, а по цих двох кажу, що тут важко мені щось сказати – Циге добре грає за Ліверпуль, Боде зараз у чудовій формі в Вердері. Ми сидимо за маленьким столиком навпроти один одного. Я перед Лобановським, можна сказати, розпинаюсь, показую себе знавцем німецького футболу, розповідаю, що і як. І тут Лобановський каже мені: «А ось мій склад на гру».
Я подивився на склад збірної Німеччини у нього в зошиті. Ввечері, коли німці вийшли на поле, склад у них був таким, як у Лобановського. Це було одне із незабутніх моїх спілкувань із Валерієм Васильовичем.
– Чи часто ви замислювалися про майбутнє, будучи футболістом?
– Коли я підписував у Вердері свій останній контракт, була домовленість, що після завершення ігрової кар’єри, у мене в клубі буде ще три роки тренерської практики. Ми стали чемпіонами. Я поїхав додому в Україну, а вже через місяць повернувся і став помічником тренера в юнацькій команді.
– Ви казали, що після ігрової кар’єри начебто скаутом хотіли стати?
– Контракт у мене передбачав можливість бути і скаутом, і тренером, і ще кимось. Можна було пробувати себе у будь-якій сфері. Три роки мені давалося на те, щоб знайти себе. Думаю, що у великих клубах з футболістами, які закінчують грати, так і треба чинити.
– На початку тренерської роботи висипатися вдавалося?
– У нас був розпорядок дня. О дев’ятій годині я мав бути на роботі. У мене був свій кабінет, свої помічники. Точніше, на початку я був помічником тренера. Тож у 9:00 ми усі були на роботі, снідали разом, а потім починалася рутинна робота, без якої футбол неможливий. У районі 17.00 розпочиналося тренування, о 18.30 воно закінчувалося, і о 19.00 я вже був удома. На вихідні у нас гра. Якщо матч у суботу, то в неділю у мене вихідний, якщо гра у неділю, то вихідний у понеділок.
– Ви очікували, що вам у 2014 році запропонують посаду головного тренера Вердера?
– На той час вже були передумови, що мені можуть запропонувати цю посаду. Справа в тому, що друга команда, якою я керував, демонструвала красивий, якісний футбол. На наші ігри ходили люди. На стадіон, який містив дві тисячі глядачів, приходило дві з половиною, три тисячі вболівальників.
А так як перша та друга команди Вердера – це одна структура, то коли мені сказали, що я головний у першій команді, то я просто поміняв кабінети. З однієї кімнати вийшов – в іншу зайшов. Гравці у мене помінялися, все інше залишилося. У тренерський штаб я взяв усіх тих, хто зі мною працював у другій команді. Буквально за два дні нам треба було грати на Кубок, а далі чемпіонат, де ми мали дуже складну ситуацію.
– Що найскладніше у тренерській професії?
– Працювати під тиском. Коли щось не складається, а від тебе вимагають результат. Тим більше зараз, коли у світі добре розвинені соціальні мережі і все назовні випливає. Раніше, щоб щось прочитати, ти повинен був піти в кіоск, купити газети, прийти додому, налити собі кави, сісти і почитати. А зараз ти тільки очі відкрив, взяв у руки телефон – і всі новини вже перед тобою. І ти читаєш усе це марення, за яке, як правило, ніхто не відповість.
Ось із цим усім, тренерам дуже важко працювати. Тим більше, коли у тебе щось не виходить. А це ж спорт. Тут у когось щось добре, а в іншого – ні. Раніше казали, що гроші у футбол не грають. Так ось, зараз саме гроші грають у футбол. У кого більше грошей, у того більше можливостей купувати якісних гравців і робити хорошу команду. Чим у тебе більше впливу, тим більше можливостей.
– Програші Баварії 0:6, 0:5 – це найважчий момент під час роботи у Вердері?
– 0:6, 0:5 – це реальність, в якій перебував тоді Вердер. За два роки роботи в Бремені перед грою жодного разу у мене не було відчуття, що моя команда краща за будь-якого суперника. В результаті це і призвело до того, що через рік чи два, Вердер вилетів до Другої ліги.
Це стан і можливості Вердера у Бундеслізі. Мало було у клубу грошей – це перше, що я можу сказати. Повірте, коли ми програвали 0:6 лідеру, нас не так лаяли, як коли ми програвали своїм конкурентам. Ось що було важливим. А те, що програли Баварії на чолі з Анчелотті 0:6, або 0:5 на чолі з Гвардіолою, то у мюнхенців у порівнянні з нами були інші завдання – виграти Лігу чемпіонів, взяти три титули за сезон. Це той тиск, який відчувала на собі Баварія.
Гвардіола втік з Німеччини, тому що не міг витримати цього тиску. Пам’ятаю, він якось сказав мені, що у Німеччині на нього ЗМІ чинять більший тиск, ніж в Іспанії. І це при тому, що Гвардіола вигравав все. Тому якщо ти тренер одного з клубів п’яти топ-чемпіонатів, будь то Гвардіола, Анчелотті або Скрипник, ти у будь-якому випадку відчуватимеш цей тиск на собі.
– Жорсткі методи у роботі ви використовували? Траплялося, що ви накричали на футболіста?
– Кричу я загалом на ту ситуацію, яка відбувається на полі. Коли я хочу когось посварити, то я не роблю це при всій команді. Я його викликаю до себе, ми з ним поговоримо, а потім він вийде і розкаже тільки те, що вважатиме за потрібне. Тим самим я даю можливість гравцю захистити себе від усякого роду образ. Адже в нього в команді є конкуренти, є люди, які відразу скажуть: цього можна лаяти, тому що його сварить тренер. Це неправильно.
Гравцю, якого тренер посварив при всіх, не буде затишно у колективі. А ти ж хочеш, щоб у тебе був впевнений у собі футболіст, щоб він виходив і грав за команду, за тебе. Я сам був футболістом і добре розумію, що це таке. Коли ти тренер, то не слід забувати, що свого часу ти також був гравцем.
– Вам доводилося приймати вольове рішення, скажімо саджати лідера команди на лаву запасних?
– Звісно. Адже без цього нікуди. Але я потім можу пояснити гравцю, чому я це зробив. Тренер не може бути однаковим, тому що до тебе звикають, і настане момент, коли ти вже не керуєш процесом. Керують уже тобою. І коли настає момент, що гравцям вже все одно, в якому тренер настрої, як він себе почуває, тоді треба просто збирати речі і йти. Команду ти втратив, ти вже не керуєш роздягальнею, як кажуть на заході.
Коли я працював в Україні з трьома командами, то ніколи не тримався за контракт. Сам приймав рішення залишити клуб. Не мене прибирали, а я сам ішов, якщо відчував, що тут я вже не помічник.
– Кажуть, що тренер, з першого дня своєї роботи має бути готовим до відставки. Згодні?
– Коли я очолив Вердер, то на першій прес-конференції сказав: «Зараз пішли стрілки на двох годинниках. Одні – до того моменту, як я піду з команди, другі – з того моменту як тут почав працювати. Через два роки той годинник, який відраховував час від мого призначення, зупинився. Після моєї відставки мені відразу зателефонував Томас Шааф і сказав: «Вітаю, тепер ти справжній тренер».
– Звільнення для тренера – це завжди стрес. Як від нього відходити?
– Всі по-різному це роблять. Щодо мене, то після того, як я залишав команду, ніколи не колупався у собі. До цього я ставився по-філософськи. У разі відставки одні двері для тебе зачинилися, інші – відчинилися. Краще бути сміливим і вчасно сказати – стоп. Потиснути один одному руки і розійтися. А далі в тебе щось буде, якщо ні, значить так тому і бути.
ukrfootball.ua
