Бруно Гама: Після хет-трика Металісту в Дніпрі мене впізнавали на вулиці

– Бруно, вітаємо з України! Що подумали, коли вам передали про зацікавленість в інтерв’ю?

– Мені було приємно, я з радістю відгукнувся. Цікаво поспілкуватись з людьми, з якими працював, сказати щось українцям. Я прожив у цій країні три роки, залишились дуже добрі спогади. Тож, звичайно, я погодився.

– І яким буде ваш перший спогад?

– Напевно, відповідь передбачувана: фінал Ліги Європи. Найбільший та найяскравіший спогад про період у Дніпрі.

– Ви грали у різних країнах. Чи погодитесь, що вони всі, за виключенням України, мають схожий менталітет? Україна дуже відрізнялась від Португалії, Іспанії, Греції, Кіпру?

– Я не сказав би, що решта країн дуже схожі між собою. Про Португалію та Іспанію можна так сказати. Греція, напевно, є ближчою до Кіпру, але значно відрізняється від тієї ж Португалії. 

– Як ви можете описати українців?

– Це сильні люди з сильним характером. Вони ніколи не відступають, намагаються не зупинятися на шляху до своєї мети, і мають сильний дух колективізму.

– Ви відчували особливу атмосферу у роздягальні Дніпра, про яку кажуть всі гравці тієї команди?

– О, так, звичайно! Коли мене раніше в інтерв’ю запитували про команду (це були не українські журналісти), завжди казав, що атмосфера у роздягальні є надзвичайною. Звичайно, гравці мали і суто професійні гарні якості, але усі разом ми були фантастичною командою. І саме це єднання допомагало робити значні речі. У Дніпрі був один з найкращих колективів, де мені довелося перебувати – це однозначно.

– Вам було комфортно у команді, у місті, у країні?

– На початковому етапі, коли приїжджаєш до іншої країни, з іншою культурою, менталітетом, завжди відчуваєш певний дискомфорт. Потрібно знайти самого себе, і це потребує певного часу. Я не виключення – спочатку було важкувато. Але згодом все налагодилося, я звик до нових умов і почувався дуже добре. До мене часто приїжджали родичі, друзі – всім в Україні дуже подобалося.

– Хто допоміг вам пройти адаптацію?

– Перш за все, я маю завдячувати Саші з клубу (Олександра Тєлєгіна працювала помічницею Андрія Русола – прим. В.Т.) та Матеусу. Саша дуже допомагала не лише мені, а й дружині – багато з нею розмовляла. 

Матеуса я знав за виступами у складі Браги, і його родина також дуже нам допомогла. Багато часу приділяли мені Дуглас, Джуліано.

– Матеус сам пройшов через дуже важкий період адаптації у Дніпрі…

– Так, це правда. Він розповідав мені, як важко було на початку. Але потім він знайшов себе та провів дуже добрі часи у Дніпрі.

– Зараз ви підтримуєте зв’язок?

– Ми не розмовляли декілька місяців. Думаю, ви погодитеся, що не завжди вдається часто спілкуватися з людьми, навіть з ким в вас добрі стосунки. Життя йде різними шляхами. Ви перебуваєте у різних країнах, кожен має власні обставини. Але це зовсім не значить, що ваші стосунки зіпсувалися. Впевнений, як і раніше, ми можемо розраховувати один на одного.

– Матеусу вже 41, але він досі грає, чи не так?

– Так, він повернувся деякий час тому до Бразилії. Минулого сезону грав за Серджипе, цього року в Ітабайяні. 

– Матеус вам допомагав з адаптацією, але при цьому ви були конкурентами на позиції вінгера?

– (сміється) Ось такою є наша професія. Я телефонував Матеусу ще до підписання контракту – радився щодо переїзду. Він розповів багато добрих речей про клуб та місто. Тож, він допомагав мені не лише у повсякденному житті вже у Дніпрі, а й навіть раніше. А повертаючись до запитання, це частина футбольного життя. Ти можеш дружити з хлопцем, з яким конкуруєш за місце у складі. У цьому і криється секрет хорошого колективу. Це робить команду краще.

– Ще одним вашим конкурентом був Коноплянка. Чи можете сказати, що він був одним з найбільш талановитих гравців, з ким вам доводилося грати?

– Так, можу це підтвердити. Він дійсно один з найкращих. Дуже вправний у дриблінгу один в один, з гарним ударом, дуже швидкий та сильний. Чесно кажучи, я очікував, що він здійснить справжній фурор у Європі після відходу з Дніпра. Так, він провів хороші роки у Севільї та Шальке, але я очікував ще більшого, тому що це був справжній великий талант. Коноплянка – неповторний гравець!

– Хто з гравців Дніпра ще був дуже сильним, на ваш погляд? Хто справив враження?

– Було дійсно багато класних гравців. Топ-гравцем був Ротань. Калініч, Джуліано, Стрініч, Селезньов, Зозуля, Бойко, Дуглас – багато гравців. Окрім Матеуса, я до цього нікого з них не знав. Багато талантів було в команді. Тому ми й дісталися до фіналу Ліги Європи, грали кожний сезон у єврокубках, демонстрували добрі результати.

– Чи буде справедливо казати, що ви не очікували побачити настільки високий рівень гравців у команді?

– (замислившись). Напевно, можу сказати, що так. Перед підписанням контракту я чув, що це хороша команда, з якісними гравцями, грає у Європі. Але чути – то одна справа, а побачити на власні очі – зовсім інша. У Дніпрі було багато талантів, і в цілому все виявилося краще, ніж я очікував. І ще маю сказати, що одразу помітив, як вони вміють битися на полі. До цього теж було непросто адаптуватися. Я приїхав з країни, де футбол не настільки жорсткий. В Україні ж гравці мають високу якість, але до того ж мають боротися на поле.

– Вашому переїзду до України передував виліт Депортиво з Примери. Але ви залишились у команді і навіть зіграли проти Лас-Пальмасу у Сегунді.

– Так, стався виліт. Клуб мав фінансові проблеми, і почалися розмови, що вони мають мене продати, аби заробити гроші. Я мав пропозицію від «Еспаньйола», і це було моїм пріоритетом: бажав залишитись в Іспанії, тим більше у Примері в хорошій команді. Але каталонці не бажали платити за мій трансфер. Депортиво ж мало на меті здійснити трансфер лише за гроші. І в цей момент агент сказав мені про варіант з Дніпром, який був готовий платити. Так я й поїхав до України. Як казав, у перші часи було нелегко. В Іспанії я був близько до дому – пару годин автівкою. А тут все було по-іншому. Але, як показав час, я зробив вірний вибір.

– Ваш трансфер врятував клуб, через що фани Депортиво зробили тоді вас своїм ідолом.

– Ну, мені важко це оцінювати. Так, було приємно допомогти таким чином клубу. Я провів там гарні роки, мав добрі стосунки з вболівальниками. Та й давайте будемо реалістами: ці гроші допомогли клубу, але не розв’язали усіх проблем. Це була лише часткова допомога.

– Коли ви повернулися до Ла-Коруньї, фани пам’ятали про ваше ставлення і добре вас прийняли назад?

– Звичайно, вони не підходили і не тиснули руку з подякою, але прийняли мене дуже добре. У минулому ми разом пережили добрі моменти, і мені було приємно туди повернутися. Водночас, коли ти повертаєшся у місце, де провів гарний час, приймаєш рішення здебільшого серцем, емоційно, адже малюєш в уявленні, що знову буде все чудово. Але час спливає, і в реальності все виходить значно складніше.

– Коли у дніпровському аеропорту вас зустрічали фанати, були здивовані?

– Чесно кажучи, так. Не очікував цього. Дуже вдячний їм за теплий прийом у країні та клубі.

– Пам’ятаєте атмосферу на «Дніпро-Арені»?

– О, так! Особливо під час великих матчів це було неймовірно: повний стадіон, файєри, несамовита підтримка. Гравцям завжди таке подобається, і коли бачиш таку підтримку, віддаєш на поле значно більше за 100 відсотків. Чудово, що ми могли грати за атмосфери, яка гнала команду вперед. І ми здобували класні перемоги вдома.

– Пам’ятаєте дербі з Металістом?

– (сміється) Звичайно! Тим більше що в одному такому матчі я зробив перший хет-трик у кар’єрі. Як це забути?! Щоправда, це було на виїзді. Ми перемогли 5:2, для Дніпра це був крутий результат, а я забив три голи. Дуже гарний вийшов той день.

– Фани до матчів з Металістом готувалися заздалегідь, чекали їх. Ви відчували особливу атмосферу перед іграми з харків’янами, Динамо, Шахтарем?

– Дійсно, люди чекали цього. На тижні перед такими матчами у місті зверталися частіше, бажали успіху, підбадьорували. Це надихало. І якщо вигравали, було відчутно, що ми зробили людей щасливішими.

– Вас часто пізнавали на вулицях Дніпра?

– Спочатку, звичайно, не дуже часто. Особливо у порівнянні з Ла-Корун’я, де увага на вулицях була великою. Але з тим, як я став грати, почали пізнавати і у Дніпрі. Особливо після того хет-трику (сміється). Я жив поруч з великим торговим центром, і коли заходив додому, багато людей підходили, просили автограф, фотографувались.

– Перемогу над Металістом 5:2 Дніпро здобув під орудою Мирона Маркевича. Чи налаштовував він вас якось особливо на матч проти його колишньої команди?

– Вже не пам’ятаю точно, що саме говорилося, але він, звичайно, дуже багато знав про суперника. І саме це було нашою перевагою перед грою. Він знав певні особливості окремих гравців, команди в цілому – сильні якості та слабкості. Це надало додаткові козирі у підготовці.

– Для вас особисто не було дивним, що Маркевич став тренером Дніпра після роботи у принциповому супернику?

– У футболі іноді трапляється, що опиняєшся у таборі колишнього принципового суперника. В мене це не викликало великого здивування. Можливо, українці сприймали цю ситуацію інакше, оскільки більше щось знали, відчували зсередини. Пам’ятаю, коли він очолив команду, мені розповіли, що це знаний, досвідчений та відомий фахівець, який досяг значних результатів. І я радів, що такий тренер прийшов до нашої команди.

– Вас запросив Рамос, але вийшло так, що більше ви грали за часів Маркевича…

– (посміхається) Так вийшло. Але мене запрошував не Рамос особисто. Так, він телефонував мені перед трансфером, казав, що хоче бачити у команді, але, звичайно, не обіцяв місця у складі. Врешті-решт, вийшло так, що комфортніше мені було грати, коли команду вже очолив Маркевич. Можливо, сприяло цьому і те, що минув непростий період адаптації, про який ми говорили. 

– Рамос та Маркевич як тренери суттєво відрізнялися один від одного, згодні?

– О, вони зовсім різні. Рамос вимагав якомога стрімкої гри, швидкості у перехідних фазах. Пам’ятаю, як багато ми бігали під час підготовки (сміється). Напевно, я ніколи раніше стільки не бігав, як тоді на зимових зборах. А Маркевич робив акцент більше на контролі гри. Це найголовніша відмінність між ними. При цьому обидва мали дуже добрі взаємини з командою.

– Ви сказали про збори, з якими стикнулися вперше у житті. Дуже дивно було мати велику зимову паузу у сезоні?

– Дійсно незвично було дивитися, як мої знайомі продовжують грати, а я маю перерву від грудня. У перший сезон це дуже здивувало. Незрозуміло було, чи гравець я взагалі (сміється). Так само незвично було і влітку починати сезон раніше за інші країни. Але це знову-таки питання адаптації до нової реальності. Так, перша передсезонка взимку була дуже важкою, дуже! Але після неї я почувався краще, і це було дуже корисно в тому числі для моєї адаптації.

– Нарешті настав час поговорити про той самий сезон з фіналом у Варшаві. Ви грали абсолютно у кожному матчі турніру, окрім одного…

– (починає сміятися ще під час питання) Так, окрім найкращого. Звичайно, я хотів допомогти команді у фіналі, вийти на поле, але склалося так, що я не зіграв у Варшаві. Спочатку був дещо розчарований і сумний через це. Але згодом заспокоївся, адже ми дійшли до фіналу Ліги Європи, і я маю дякувати Богу, що пережив такі неймовірні моменти з командою. У футболі завжди хтось грає, а хтось залишається у запасі. Цього разу останнє випало мені. Таким є футбольне життя.

– Згадайте атмосферу, яка супроводжувала той шлях Дніпра від раунду до раунду.

– Це було щось неймовірне! Напевно, ніхто не очікував, що ми дійдемо до фіналу, але потихеньку ми почали в це вірити. Це був перший фактор – віра у себе та в команду. Колектив був фантастичним за ігровими та людськими якостями. Нам вдавалися неймовірні ігри. Важко описати словами, але вийти до фіналу, їхати на матч, відчувати ту атмосферу перед грою, на поле – все це викликає неймовірні почуття. Це щось особливе і незабутнє.

– У цій атмосфері, напевно, найбільш сумним та болячим є проходити повз трофей після поразки та усвідомлювати, що він не твій?

– Напевно, так. Ти багато працюєш, підганяєш себе, віриш у власні сили і є дуже-дуже близьким до успіху… Але, знову ж таки, це футбол. Ми були щасливі бути там, дійти до фіналу, змагатися з кращими командами Європи. І ми перемагали їх, зіграли великі матчі в Амстердамі, Неаполі та інші. Звичайно, поразка розчаровує, але ми можемо бути щасливими та пишатися тим, чого досягли.

– У 2014 році Росія вдерлася до України, почалися бойові дії. Не було бажання поїхати?

– Якщо не помиляюся, все почалося взимку-навесні. Так, всі читали новини, стежили за ситуацією, і був певний дискомфорт спочатку. Але усі заспокоювали, казали, що боятися немає чого, у нашому місті безпечно. І я жив звичайним життям, почувався комфортно. Моя родина також.

– Пам’ятаєте подорож автобусом на виїзний матч з Таврією? Дніпро тоді першим поїхав до Сімферополя після вторгнення.

– Таке неможливо забути. Це неприємний та прикрий момент. Ми бачили солдатів зі зброєю у руках, проходили кордон – це було дуже дивно і незвично. Не можу сказати, що я боявся – усі навколо поводилися спокійно. Врешті, все було під контролем і минуло добре.

– В останні декілька років війна стала повномасштабною. 

– Це дійсно дуже прикро. Пам’ятаю, коли побачив новини про вторгнення, ледь не збожеволів – як таке може бути?! Одразу намагався зв’язатися з друзями в Україні. Жахливо і важко повірити, що це триває. Мені справді важко підібрати слова англійською (спілкувалися саме цією мовою – прим. В.Т.), щоб висловити почуття з цього приводу. Дуже прикро за українців, які хочуть просто мирно жити своїм життям. Дуже важко бачити, як руйнують країну. Особливо згадуючи людей, з якими познайомився, та моменти, які пережив в Україні.

– Дніпро залишився винним вам гроші?

– Я не отримав зарплатню за останні шість місяців. Подав позов до ФІФА і виграв справу, але грошей все одно не отримав. Здається, багато футболістів вчинили так само і з тим самим результатом.

– Ваш АЕК нещодавно грав у єврокубках з Дніпром-1. Було приємно побачити багатьох колишніх співробітників Дніпра, які перейшли працювати до нового клубу?

– Звичайно, для мене це було особливим. Напевно, ще більш особливою гра була б, якби відбулася в Україні. Але у будь-якому випадку було дуже приємно побачити старих друзів, з якими пережили разом багато добрих моментів. Знаю, що зараз трапилося з клубом. Сподіваюсь, що у вас незабаром буде команда – місто на неї заслуговує.

– До речі, пам’ятаєте свою першу зустріч з українською командою, коли вам було 17?

– Це було на чемпіонаті Європи у Франції, вірно? Ми виграли 4:2.

– На жаль, аж 4:0.

– О, справді? Мені чомусь здавалось 4:2. Так, я забив тоді гол.

– Навіть два…

– Точно! І бачите, як склалося потім – потрапив до українського клубу. А на Євро ми тоді посіли третє місце, здолавши Англію у післяматчевих пенальті.

– Як зараз ваші справи?

– Із АЕКом (Ларнака) боремося за єврокубки. Перед цим я провів 4 роки у Греції, де був щасливий; тут також я щасливий. Можливо, це вже мої останні роки у футболі. Не знаю, коли закінчу, але зараз переживаю щасливий час. Так само у повсякденному житті я щасливий разом зі своєю родиною. Подивимось, чого ми зможемо досягти. Минулого сезону були дуже близькими до чемпіонства. Фінішували з однаковою кількістю очок з АПОЕЛем, але не змогли взяти титул.


ukrfootball.ua

---